Музика води. Том Бойл
рожевими язиками, мов губками. Він обертається до старого. «Ще! – кричить. – Іще!» Ряба корова з очима завбільшки як кишенькові годинники збиває його з ніг. А тоді раптом розлягається звук пострілу – гучний, як гуркіт грому. За ним ще один. Худоба спантеличено сахається, зіштовхуючись лопатками, мордами та боками, і в паніці тікає, не розбираючи дороги. «Ба-бах, ба-бах, ба-бах», – гупає під її ногами темрява.
Коли пил осідає, Мунґо з’ясовує, що дивиться на трьох верхівців. Один із них Дессауд, і в світлі смолоскипів лисніє шрам на його переніссі. У руці той стискає пістоля. Осадивши свого скакуна, він націлює дуло першопрохідцеві в голову, а відтак спускає курок. Нічого не відбувається. Із заціпенілим серцем і вкрай розладнаними нервами, шотландець сидить серед пилу й коров’яку, розмірковуючи, як би це втихомирити цього навіженого з вогнепальною зброєю. «Ля ілляг ель аллах, Магомет расуль Аллахі», – говорить він, роблячи хід конем. Дессауд сипле на полицю свіжий заряд пороху, супроводжуючи процес невпинним гарчанням, наче пес, що вчепився в холошу злодія. Коні іржуть і б’ють копитами, старий та його син зіщулюються. Дессауд здіймає пістоля вдруге, кричить щось по-арабському і тисне на гачок. Результат – спалах світла та пшик, із яким розжарена вуглина падає в діжку з водою. Осічка. «Що я зробив?» – допитується дослідник, а сам боком, боком. Дессауд лається, жбурляє пістоля додолу та кричить через плече, щоби подали іншого. «Тримай!» – відгукується чоловік за його спиною, кидаючи запасного. Той ловить його на льоту, зводить курок і прицілюється у розсип веснянок просто зліва від носа першопрохідця.
– Містере Парк! – кричить розхристаний Джонсон, вриваючись у кружальце світла, мов персонаж комедії дель арте. Його грудина ходить ходором, а по щоках струмує піт. – Містере Парк, чи ви здуріли? Хапайте ноги в руки та щодуху мчіть назад до намету, доки вас не пристрелили на місці. Ви цілий табір на вуха поставили. Вони гадають, що ви намагаєтеся втекти.
Мандрівник зводить очі. На вершині пагорба палають багаття. Вершники зі смолоскипами скачуть у ніч. Чути крики, лайку та безладну стрілянину. Мунґо підводиться. Дессауд опускає пістоля.
Наяда
Знадвору, за мереживними фіранками й освинцьованими вікнами, на дерева й сади Селкерка сипле лінивий лапатий сніг, згладжуючи гострі кути, затушовуючи відмінності й завалюючи милеві стовпи вздовж дороги на Единбурґ. Не стало ні стежин, ні клумб, ні газонів; азалії похнюпили голови, а на краю поля похитуються вічнозелені. Наразі сніг іде два дні. Замети затемнюють нижчі шибки та підпирають двері, верховим коням ніде розім’ятися, а вози з головою вгрузають у його м’який мармур. Вода в криниці взялася кіркою льоду. А скреготливий флюгер на даху покручується навколо своєї осі.
Але тут, у кухні, – зовсім інший світ. Густе й спекотне повітря просякнуте парою, немов це якийсь острівець у Тихому океані. Вікна запотіли та пливуть, люстерко заволоклося імлою, а банні рушники обважніли від