Силует. Наталена Королева
в тому райському садку, де походжає Агнець, – квіти співають, як пташки. А пташки людськими словами розповідають чарівні-пречарівні казки. І нема в тих казках нічого страшного або лихого: ні про жахливу Ґорґону, ані про ненажеру Мінотавра.
Молоденький варвар, ще майже дитина, щасливо посміхався. Достругував гладенько вичищену, мов із слоновини, сопілку, що мала бути забавкою-дарунком для його малої приятельки-вчительки Фільомени. Хитнув головою, відкидаючи з чола пасмо волосся:
– Добре було б, Фільомено, відпочити в тому твоєму садку замість того, щоб, мов осел, крутити пекареві жорна! Ех, добре б!..
– І відпочинемо, Атале, – переконано присвідчила дівчинка. – Відпочинемо, коли закінчимо працю «на винниці Божій». Тільки ж… – і Фільомена, наслідуючи рух, що підгляділа його в дорослих, – розклала широко ручки в повітрі: – тільки ж, я ще маленька і жадної праці на винниці ще не робила. А ти – адже ж не на винниці, а тільки у пекаря працюєш… Тож що маємо робити? Чекати, аж прийде час…
За розваленою стіною, що відмежовувала тісне подвір’ячко Фільомениних батьків від сусідньої пекаревої оселі, зачулися кроки, потім – своєрідний згук: сипалося зерно до дзвінкого посуду. За тими добре знайомими згуками залунало не менш знайоме:
– Язиґу!.. До жорен!..
Атал мотнув головою, як кінь, готовий зірватися до скоку. Швидким рухом встромив під кам’яну плиту недокінчену сопілочку та ніж і плигнув на мур. Звідтіль одним скоком уже був біля жорен. За хвилину було чути одноманітний, шелестливий згук жорен та тихий, монотонний спів малого варвара.
Фільомена залишилася сама. Знала, що треба спокійно й терпеливо зносити прикрощі. Тож не плакала, не нарікала. Ремствування було б зайве: матуся не почула б. Вона продає на торзі риби, що їх наловив і знову ловить тато.
Коли ж нема риб, тато ще перед світанком привозить багато-багато ярини, навантаженої на «Прокне» – ослику сусіда Ґлявкіона. Тоді мама продає ярину. Де ловить тато рибу – Фільомена не знає. Так само не знає вона, де росте ярина. Чула тільки, що той садок, звідкіля привозять зеленину, гарний. Та ж, напевне, він не такий чудовий, як садки райські, що про них раз-у-раз оповідає дівчинці мати. І Фільомена уявляє собі зовсім виразно рай та його садки й дуже докладно переказує про них усе єдиному своєму приятелеві – Аталеві.
Фільомена народилась уже «вільна» в тісній, але ж у «власній» мазанці на Субурі – вбогому маєтку своїх батьків, що викупилися з рабства на волю. Ця «воля» була в тім, що вони вже не мешкали «у чужих», як кожний купований раб. Натомість самі мусіли дбати про їжу, а не діставати з панської руки ту ж таки саму миску вареної квасолі з салом, яку мали й у своїх панів. А дбати про їжу – це значило не бути ніколи вдома. Так, немов увесь дім існував тільки для Фільомени, що була замкнена в ньому з ранку до вечора.
Батьки-христіяни не пускали її гратися з ватагою брудних галасливих дітей, що ганяли запорошеними вуличками Субури. Страшно було, щоб дитяча отвертість і щирість не прозрадила їхньої святої таємниці, бо Фільомена не вміла говорити неправди. А хоча тоді й не було едикту на христіян,