Силует. Наталена Королева
смерть. Бо хто ж у цілім Римі знає це наймення, що його він сам уже давно забув?
– Атале!..
Глянув уважно й відчув, як серце стало шматком важкого металю й впало глибоко додолу. Глянув ще – й обірвалося воно та й пірнуло в безодню. З ясного, мов перлового личка дивилися на Язиґа ласкаві, глибокі, ніжні очі. Немов би вчора бачив він їх, бачив і те личко любе, що його так часто розглядав між рудими лапами великого якора…
– Мир із тобою, Атале! Не тривожся! – лунає зо стовпа. – Бачиш, я на те тільки озвалася до тебе, щоб ти знав, що от зійшлися ми ще раз.
І усміхнулась…
Мов гарячили щипками бере той ніжний усміх варвара за серце. Так, а може, й дужче, як колись, як пригортала вона, дитина, його самітнього покидька на цім широкім світі…
Такий самий перед очима Фільомени Атал, як і колись, на тісному подвір’ячку в Субурі. Прозорі, блакитні його очі неначе стали ще ясніші на обличчі, опаленому вітрами та спекою різних підсонь розлогої імперії. Швидко чорніють силюети дерев. Немов металеві стовпи чітко вирізьбились обриси на зеленаво-прозорому небі, що стало легше й прозоріше, як було перед хвилею. І заплакало срібними слізьми зірок…
Тихим посвистом пролетів наказ підпалювати «смолоскипи». Раби крешуть вогонь, а Аталові здається, що то Фільоменині очі крешуть його по закривавленому серці. І чує він, як палять його гострі іскри… Ах, нехай згорить у них і цезар… і Рим… і цілий світ… і його життя… Щось більше за кохання, повніше за співчуття, гостріше за біль огортає варвара. Все, що відчував колись, зібралось у цьому тремтінню душі: і те, що було й уже забулось, і те сподіване, що мало прийти. І все разом протестує й кричить, вимагаючи для себе й для тієї прозорої дівчини, зарум’яненої зо споду запаленим хмизом, частиночки щастя, права на життя в цьому широкому, просторому світі. Але чорними бовдурами диму чавить усе безмежна розпука. Бо ж – де те життя, коли все під владою смерти!.. Повільної й тяжкої смерти…
Не зовсім розуміючи пощо, вхопився варвар за лук і поклав стрілу. Але на мить спустив додолу зброю.
– Фільомено! Фільоменко!.. Пригадуєш? Я обіцяв тобі віддячити за все… Як я можу тепер?.. Як? Тільки так… – підніс лук і націлив на дівчатко стрілу.
Чорний дим кількома гадюками обвивається довкола Фільомениних ніжок.
– Фільоменко! Принаймні ти не будеш мучитися, зайво страждати. Нехай твій Бог змилується… Візьми і мене в той… твій прекрасний садок.
Стріла заспівала, пурхнула, як маленька пташка.
Кивнула голівкою Фільомена й немов тільки тінь голосу впала Язиґові в ухо:
– Візьму…
Глибоко вбилася зліва у груди воякова стріла. Припала, немов принесла не смерть, а поцілунок. Чистий і вірний, на віки вірний, як сама смерть безповоротна. Але ще тремтіло Фільоменине маленьке тільце, а може, це пробігали по ній тіни вогняних язиків, що били гострими батогами в потемніле небо? А що, як жива?
Варвар швидко поклав другу стрілу й пустив не в серце, а – для певности – під вухо. Пустив із повної