Силует. Наталена Королева
часі першого заслання Наполеона на острів Ельбу Летиція їде до сина, щоб ділити з ним вигнання. Тепер їй дуже стають у пригоді її ощадности. Ними вона утримує мало не цілу родину, бо ж ефемерні королі не сиділи міцно на своїх престолах, розхитаних хуртовиною боротьби.
Останнє заслання Наполеона на острів Св. Гелени, одначе, цілком пригнічує 65-літню Летицію. Особливо, коли їй заборонено слідувати на вигнання вкупі з «генералом Бонапартом» та й не дозволено повернутись на рідну землю, до Корсики.
Держави, що так недавно схиляли глибоко свої голови перед Madame-Mére (Пані-Мамою), тепер не хочуть і чути про те, щоб вона знайшла пристановище на їхній землі. Лише Папа Римський, Пій VII, саме той, хто мав чимало закинути й пригадати Наполеонові, кличе Летицію до Риму й тут дає їй змогу доживати свого віку «в умовах, гідних її поставлення». Майже ще повних 20 років користає Летиція з ласки Папської. Та ж не має вона великих радостей у Вічному Місті. Вона переживає аж трьох своїх старших дітей, а також і свого любого внука, герцога Рейхштадського. Звістка про смерть «молодого Наполеона» була для неї тяжким ударом, бо ж у ньому бачила стара корсиканка прийдешнього местника й реставратора династії. Та не судилося… І Летиція, мов справжня римлянка, стоячи й без сліз вислухала страшну для неї вістку. Вислухала всі подробиці, що привіз їй майор Прокеш (чех), єдиний щирий приятель герцога Рейхштадського, у Відні, й достойно подякувала за повідомлення.
Померла Летиція, у віці 84 літ, неначе на глум тим, хто вважає конечним для осягнення довгого віку – регулярне й спокійне життя. Помираючи, висловила бажання, щоб тіло її лежало в рідній землі. Та ж лише по 15-х роках останки Летиції перевезено на Корсику. Нині на цвинтарі в Аяччіо над її гробницею пишається згаданий ляконічний, але імпозантний напис: Матір Королів.
Його поклик
Оповідання з часів Ісуса Христа[2]
Хто порахує, в який уже раз жебрак Рехум іще й іще повторював своє оповідання про те, як уздоровив його Ісус із Назарету?!
– Сидів я, як завжди, в двох перегонах від міста, край дороги. Аж чую: суне юрба. Гукають Осанну сину Давидовому… Питаюся: що воно? Ісус, – говорять, – з Назарету. Той, що з роду Давидового… що мертвих воскрешає, сліпим повертає зір… Гм… сліпим. Чув я про Нього, чував і раніш. Як би й не чути?!. Але ж ось, тепер… ну, неначе мене щось у саме серце штовхнуло. Як не закричу я щосили: «Ісусе, Сину Давидів, змилуйся надо мною!» Та й кричу, та й кричу… вже не міг спинитись…
Довкола уздоровленого сліпця все тіснішим колом збивався натовп. Притримуючи положену на рамено боком порожню амфору, заслухана дівчина не помічала, як перекупка Зебуда притискує її аж на столик міняли Масфара. А той, і сам заслухавшись, забув про свої гроші, що вже ось-ось, від іще одного струсу столу, розточаться в поросі вулиці…
Все в Єрихоні, що мало вуха, знало про повернений чудом зір жебракові, знало й про те, що Пророк-Чудодій наближається до Єрихону. Верховіття пальм, що по них і саме місто
Пор. Євангелія від Луки. XIX. 1–10.