Силует. Наталена Королева
широкі поручні мармурової лави, підвівся й підійшов до стіни, де фіговник підпер її своїм грубим стовбуром. Закхей сперся на дерево і задивився вздовж вулиці. Було видко далеко, майже до міської брами, бо ця частина саду, на асирійський взірець, була на штучно насипаному пагоркові.
Дітвора вже збивала куряву по цей бік кам’яної брами. Ось з-під неї виткнулось двоє сивобородих. Вони спинили дітей, щось їм говорили, вказуючи набік руками: щоб відійшла з дороги малеча. Але широкий, білий рукав крилом майнув у повітрі, ліг на плече сивобородого. Висока біла Постать виплила з прозоро-синього холодку брами й простягла дітям обидві руки.
Чорні, ясні, рудаво-каштанові голівки замиготіли в золотих порошинках куряви, збитій десятками прудких дитячих ніг. Тепер уже не поважні обивателі міста, а вони – ці галасливі діти – вводили Вчителя на площу, вимахуючи в тріумфальнім поході цілим лісом великих галузок.
І раптом Закхей почув, як безпідставно-радісно захвилювалось його певне серце. Несподівано пролетіло в голові сполоханим птахом:
– Як міг той Мататія не піти за Ним, коли Він його покликав?
Й непереможно, пекуче захотілось побачити Раббі з Назарету. Побачити зблизька Того, Хто робить чуда єдиним словом! Єдиним словом зміняє відвічну природу…
Погляд Закхеїв покірно побіг до Вчителя. Та ж саме за рогом зникла група дітей, а потім – і біла Постать. Але це тільки так здалося: ось в синім затінку пальм вся блакитна Вона майнула знову…
Перші хвилі людського потоку влились на майдан.
– Осанна! Осанна! – як дим кадил, здіймалося до сонця, танучи в блакиті.
Закхей вхопився за галузь фіговника й, не віддаючи собі справи з того, що робить, підніс на руках своє важке тіло й втягся в рясну крону дерева. Намацав ногою віти й видерся вище. Умостився на двох сплетених галузях, цілковито схований за широким, блискучим листом.
– Добра це була думка – одягти сьогодня брунатну, як стовбур дерева, одежу! – по-дитячому просто заграло світляною хмаркою в душі. А далі вже укладалось само собою:
– А отже я побачу Його, близько-близько!
Думав й розправляв перед собою тоненькі галузочки та рівняв листя, щоб виглядали з них тільки самі очі.
– А Раббі й не підозріватиме, що старший митник Єрихону, не гірш за горобця, примостився на дереві, тільки щоб глянути на Нього. Хі-хі!
Дрібним, радісним сміхом, як у далекому дитинстві, затремтіло серце, мов блискуче-рябенький нашерх на срібній поверхні тихого озера.
Ось уже Вчитель і біля криниці. Так, спинився. Підносить чарівну голову. Сліпучим сяйвом обливає йому сонце темне, як темний мед, волосся. А очі!.. Куди ж дивляться вони так угору? Закхей і собі на хвильку підніс угору свої. Не міг повірити, що цей погляд скеровано на нього, того самого Закхея, що перед хвилею уявляв себе «центром і сонцем свого світу», а тепер почував себе, мов маленька, безтурботна дитина. Чи ж він народився знову?!.
І раптом вчув голос, від якого забреніла ніколи досі незнаним щастям