Голова з площі Пігаль. Андрей Кокотюха
її відразу, адже після портрету в газеті мадам Буайяр якщо не пробачила невеличку заборгованість, то вирішила поки не турбувати з цим такого героїчного месьє.
Кого ж такого впертого чорти принесли з самого ранку…
Натягнувши штани й накинувши сорочку, Клим машинально розправив скуйовджене від сну волосся. Повернув ключ у замку, і вже коли відчиняв, чомусь подумав: а годилося б запитати, хто.
– Ви хто?
– Месьє Кошовий?
Незнайомець вимовив його прізвище старанно й правильно, не на звичний уже Климові французький манер.
– Так, це я. До ваших послуг.
– Кли-мен-тій? – ім’я незнайомець вимовив ще старанніше, по складах.
– З ким маю честь?
– Метр Роше, Александр Роше, – гість торкнувся двома складеними пальцями краєчку свого чорного циліндра. – Дозволите зайти?
– Метр тут означає адвокат, наскільки я знаюся на тутешній термінології.
– Метром у Франції іменують будь-кого, хто володіє певним фахом. Наприклад, у часи правління королів метром називали міського ката. Але ви вгадали, месьє. Я адвокат. То дозволите?
Кошовий відступив, пропускаючи гостя.
У злиденний інтер’єр мансарди Александр Роше своїм виглядом не вписувався зовсім. Навпаки, виглядав випадковим, навіть аномальним. Проте Кошовий раптово впізнав у гостеві себе – так або приблизно так він виглядав напередодні війни. Александр був приблизно того ж віку, що й Клим десять років тому. Модне синє пальто з тонкої вовни, елегантний білий шарф, тонкі рукавички, циліндр, начищені штиблети. Ще – доглянуті чорні вусики на гладенько поголеному обличчі.
Поруч із ним Клим ураз відчув себе клошаром[34].
– Мені не треба адвоката, – бовкнув він, дивуючись власному неприязному тону, для чогось додав: – Я сам адвокат. Принаймні, був колись.
– Знаю, – кивнув метр Роше, оглянувши при цьому помешкання й погано приховуючи подив, змішаний із бридливістю. – Таке враження, що ви член моєї родини. Скажімо, старший брат.
– Дивно. Звідки це?
– Бо від учора дуже багато дізнався про вас від своєї клієнтки. Розшукав вас на її прохання. Точніше, моя клієнтка назвала ім’я особи, що шукала вас у Парижі на її замовлення два останніх дні. Після тієї публікації в «Парі Суар».
– Шукала? Мене? На замовлення? – Кошовий перестав будь-що розуміти.
– Моя клієнтка найняла задля цього приватного детектива, – терпляче пояснив Роше. – Той добродій упорався з завданням за два дні, але не встиг дати замовниці звіт та отримати решту гонорару. Досить щедрого як для пошуку звичайного емігранта-поляка.
– Я не поляк, – відрубав Клим. – Про всяк випадок, і не росіянин.
– Мені й це відомо. Вже, – кивнув гість. – Моя клієнтка дуже хоче вас бачити, месьє Кошовий. До речі, це вона написала на папірчику, як правильно вас називати.
– Слухайте, про яку таку вашу клієнтку йдеться?
– О-ля-ля,