Голова з площі Пігаль. Андрей Кокотюха
Клим загнув великий палець. – Напевне є докази, здатні підтвердити підозру, – поруч загнувся вказівний. – Але разом ці факти та мадам Лоран, вона ж – особа, відома мені як Магда Богданович, чомусь не клеються. Тому, месьє інспектор, вас цілком справедливо бісить втручання сторонньої персони. Тим більше, – він гмикнув, – емігранта. Котрий не поляк, не росіянин, а невідомий французам та всій Європі звір. Ще й із видом на проживання, термін якого збігає за три місяці. Проте саме я вам потрібен, месьє інспектор. Найперше – як цінний свідок. Ніхто не знає мадам Магду так добре, як знаю її я. Ніхто, крім мене, не ладен довести: вона не могла вбити людину. Тим більше – в такий звірячий спосіб. Ну, хіба вам конче потрібно зібрати докази саме проти неї.
– Не маю такої мети й подібних указівок, – сказав Монтань. – Зате маю згадані вже докази. Напевне, метр Роше вже встиг докладно все переповісти.
– Ні, – збрехав Кошовий, тут же трошки виправився. – Тобто, дещо розказав. Проте на місці злочину його не було. А от ви – були. Розмова з вами для справи важливіша, ніж сказане адвокатом. Не люблю робити аналіз та висновки на підставі почутого від третіх осіб. Ми збиралися пообідати, то йдемо?
– Так-так, забалакалися, – маленький інспектор заховав люльку в кишеню пальта. – Тут недалеко. Бістро на розі, за Палацом юстиції. Заразом поясню, чому рекомендації Александра Роше я не вважаю найкращими.
Розділ 5
Що доводить картка в зубах
Самі чоловіки – відразу кинулося в очі.
Відвідувачі були різного віку, й водночас виглядали однаково, немов діти одних батьків. Точніше, члени великої родини, й Кошовий безпомильно визначив усіх поліціянтами. Випадкову особу сюди могло занести паризьким вітром хіба в неділю. Та й то обідня пора не лишала шансів чужому примоститися за столик. Знаючи спосіб мислення сищиків – а тут навряд сиділи службовці інших поліційних департаментів, – Клим розумів: їм зручно й затишно в звичних місцях. Навіть якщо кожен один не на службі, все одно ведуть дружин чи подруг у свій вихідний вечеряти саме сюди.
Монтань був чи не єдиним, хто вирізнявся серед інших, не зливався в єдине ціле з костюмами однакових фасонів та однаковими виразами обличь. Переступивши поріг, маленький інспектор привітав загал, піднявши руку й промовивши: «Салют!», потому пройшов через зал. На ходу тиснув руки тим, із ким був знайомий ближче. Кошовому нічого не лишалося, як триматися в його фарватері. Так вони опинилися біля столика на двох, куди Монтань відразу поклав капелюха.
– Завжди намагаюся приходити о певній годині, – пояснив, скидаючи пальто. – Місце тримають для мене й мого гостя. Якщо ж мене нема протягом п’ятнадцяти хвилин… – інспектор розстебнув піджак, видобув з жилетної кишені срібну пласку цибулину годинника, клацнув кришкою, – … за три хвилини це місце вже б зайняли. Справедливо.
– Усі ваші колеги так чинять? – Клим присів на стілець, лиш розстебнувши верхній одяг.
– У кожного свій підхід до обіду. Вам незатишно