Голова з площі Пігаль. Андрей Кокотюха
Клим тицьнув себе пальцем у груди, перепитав: – Я? Не морочте мені голову! Ніколи в житті я не бачив вашої мадам Лоран! Про її існування дізнався лиш учора, з кримінальної хроніки у вечірній газеті! Узагалі не розумію, яким тут боком може бути моя скромна персона!
– Тим не менше, моя клієнтка найперше просила зустрітися з вами. Бо тільки ви здатні допомогти їй.
– Її адвокат – ви!
– Я займаюся юридичним боком справи. Ви ж знайдете вбивцю Мішеля Лорана. Справжнього вбивцю. Поліції моя клієнтка не дуже довіряє. Навіть якщо й довіряє, ви, вона впевнена, зможете дуже допомогти слідству.
– Та чорт забирай, звідки ваша клієнтка це взяла!
– Бо ім’я мадам Лоран – Магда.
Підлога враз зникла з-під ніг Кошового.
Ні, він не впав. Але відчув, що втратив опору й тепер зависнув у повітрі, між небом і землею. Не розуміючи, де, на якому світі опинився.
– Так не буває, – вичавив Клим, розставивши при цьому руки, мовби намагаючись утримати, зупинити гойдалки, повернутися на тверде, втриматися міцніше. – Такого бути не може.
– Мадам Магда попереджала про схожу реакцію, – метр Роше далі говорив спокійно, рівно, без натяку на емоції. – Газети не згадували другого її прізвища. Та вона й в публічному просторі особливо не афішувала його. За паспортом же вона пишеться Богданович-Лоран. Не встиг запитати, чи то дівоче прізвище, чи…
– Для вас є різниця? – Климів голос став хрипким.
– Жодної, месьє Кошовий. Бачу, ви справді знаєте мадам Магду Богданович. Причому здогадуюсь: дуже давно. Подробиць ваших стосунків моя клієнтка не розкривала. Не готовий сказати, що ваша особиста історія допоможе мені як захиснику. Зате бачу перед собою чи не єдину людину в Парижі, що готова твердо заявити – ця жінка не могла вбити свого чоловіка. Тим більше відрізати йому голову.
– Магда Богданович не може нікого вбити.
Нарешті під ногами знову стало твердо.
Розділ 4
Інспектор поліції попереджає
– Мені потрібен інспектор Монтань.
Кошовий запитав із ввічливості, дотримуючись певних неписаних правил світської гри. Насправді ж він знав, як виглядає П’єр Монтань, уже коли заходив до будинку під номером тридцять шість на набережній Орфевр. Адвокат не описував Климові потрібну особу детально. Назвав лиш одну особливу прикмету – не втримався від ядучого зауваження: «Ви його ні з ким не сплутаєте, месьє».
У тісному бюро на п’ятому поверсі трудилося четверо інспекторів. Стіл одного з них, ближчий до дверей, ліворуч, був зараз порожній. Праворуч сидів немолодий сищик без піджака, в самій жилетці й світло-сірій сорочці в бліду смужку. З-під правого плеча стирчало руків’я револьвера, з чого Клим зробив автоматичий висновок: поліціянт – шульга. Він стукав по клавішах друкарської машинки і навіть не глянув у бік відвідувача.
Зате його колега за сусіднім столом, рудий, худий, в круглих окулярах, уважно роздивився візитера, відкинувшись при тому на спинку стільця. Потім, так само мовчки,