Камінний хрест (збірник). Василь Стефаник
сирітки, віб’ю поклони за вашу маму.
Дівчина, плачучи, вийшла, а баба продувала порох із печі та цілувала землю і поклони била.
Дуже богато мисочок люди поназносили.
Вечір ловив за очі, і баби вже не було видко, лише її молитви розходилися з печі по хаті.
Галуззя грушки шморгало у вікна, а шибки зделенько-тіли.
– Колідуй мені, грушечко, колідуй, бо ніхто мені цего вечора не заколідує, такого великого вечора, лиш ти бабі колідуєш.
В руках держала плящину з горівкою.
– Я буду горівочку попивати, а ти мені файну колєдочку колідуй та й мому синові, бо свої мами не скидаєси.
Пила.
– Якби не він, та й би ні аж на весні найшли, якби сопуха з печі аж на дорогу вдарила.
Пила.
– Аді, оцеї, грушечко, жіноцької, що каже:
Нова радість стала, яка не бувала:
Над вертепом звізда ясна світу засіяла…
Дрантивим голосом цілу коляду відколядувала.
– Тепер увесь мир, увесь рід колідує і веселитьси, а я собі з грушечков, ми обі собі. А оцеї, грушечко, стародавньої мому Митрові:
Вінчую тебе щєстєм, здоров’єм, повій,
Повіяв вітер, похилив явір стихенька.
Верещала, як би з неї хто паси дер.
– Оцеї мій старий любив колідувати. Видиш, старий, а я собі без тебе п’ю, та гуляю, та й колідую. Твоя грушечка зо мнов колідує. Ой, я вже з тобов ні, ой, ні! Я не твоя вже ґаздиня…
Пила.
– Ой, не твоя! Я собі без тебе раду дала, я собі торби пошила та й межи люди пішла. Як-єм з тобов за твій поріг переступила, та й я вже не твоя ґаздиня, нема рихту.
Пила.
– Але як-сми вішла, Міхайлику, перший раз з торбов на дорогу та й чула-м, що-с у гробі перевернувси, а мені від сонечка свєтого сором стало, та й вернула-м си до хати. Молитви старецькі говорила-сми у твої хаті. Отаку-с ґаздиню лишив післі себе.
Пила.
– А тепер мене, чоловіче, пси з усіх селів знають, а я їх твоєв паличков відгоню. Але-м тим жебраним хлібом сина згодувала. Він мамі їстки внесе, він сорочечку мамі на плечі натєгне, він мами не скидаєси. За него, старий, усі гріхи маєш мати прощені, за него одного. Бо за твою ґаздиню ти ласки в Бога не доступиш.
Напилася.
– Але-м, старий, п’яна, але-м помийнице! Коби-с ні тепер уздрів, та й душа би ти си врадувала. Але би-с парив, але би-с бив! Лиш за кіски та голову межи коліна – та й в’єзи надвоє. Бий жебрачку, та вона твою памнєть з торбов світами рознесла! Бий, як суку, бий, най вона тобі д хаті дідівських куснів не волочить!
Випила решту.
– А припри ж собі, мой, ґаздиню, лиш таки йми за кіски та отак оту старицу…
Гатила головою в стіну, як скажена.
– Лиш таки отак, най креперує торба громацька.
Діти[22]
Поклав граблі коло себе, сів потім на межу, закурив люльку та й гадка гадку пошибала. А далі говорив на четверо гонів заголосно.
– Най я трошки спочину супокоєм, бо лиш дома вкажуси, та й зараз дідові роботу найдуть. Таки невістка, коби здорова, круть, верть та зараз запіворить: «Табо ви не сидіть…»
– А то
22
Вперше надруковано в збірці «Камінний хрест» (с. 59–62). А перша редакція твору, без заголовка, що починалася словами «Йшов з поля…», була надіслана разом з іншими сімома творами зі Сторожинця на Буковині Морачевським у серпні 1897 року. Правдоподібно, що безпосередньо тоді вона була й написана, хоча Юрій Гаморак припускає, що час створення новели – весна 1897 року (див.: Твори, 319). Готуючи новелу для збірки, письменник її ґрунтовно переробив і майже вдвічі розширив (пор. із першодруком: І, 284–285).