Камінний хрест (збірник). Василь Стефаник
ручителів, підписали-м си у нотаря, але з сотки тринаціть левів обірвали.
– Несу я ті гроші додому, а тот швець мені з голови не вілазить. Злодій-то злодій, але слушні слова говорить. Аді, рвуть шкіру, здоймають як з вола. Сотку ніби-с узєв, а додому що несеш?
На цім місці все Яків плював і тепер плюнув.
– Кождий хоче від руки, кождий хоче дурнички, а то бо вже так стало тісно, що раз тісно.
– Поклав-сми гроші у скриню, а сам до Доці: «Ти, Доцько, діда навчи підписати намено, най дід панам горло не напихає, бо воно напхане. Я волію тобі плахтиночку купити…»
– Та й навчила, та й сте по селі перечули, та й сте з діда насміхалиси. Але прийшло до крутого, треба викслі підписувати, а ви за дідом до Доці. Я вам дорогу показав, що вже не мете гроші утрачєти.
– Та вже не мемо, – відповідали ґазди, – та маємо вам подєкувати та й Доці, наші навчительці.
– Але маєте всі ї по дарункові принести.
– Таже певне…
Доцька сиділа на печі і дуже тішилася, і мама її усміхалася.
Лан[25]
Довгий такий та широкий дуже, що оком зіздріти не мож. Пливе у вітрі, в сонцю потапає. Людські ниви заливає. Як широкий, довгий невід. Виловить нивки, як дрібоньку рибу. Отой лан.
Зісхле бадилля бараболі шелестить на нім. Під корчем мала дитина. І хліб іще, і огірок та й мисчина. Чорний сверщок дотулився ніжки та й утік. Зелений коваль держиться подалеки. Мідяна жужелиця борзенько оббігає дитину.
А воно плаче за шелестом бадилля. Та й звернулося і впало. Впало ротом до корча. Б’є ніжками, дуже пручається і поволеньки синіє.
А посеред розкопаних корчів спить мама. Як рана, ноги, бо покалічені, посічені, поорані. Прив’язана чорним волоссям до чорної землі, як камінь.
Сонце радо би цілу міць свою на її лиці покласти. Не може її підвести та й за хмару заходить.
Чорний ворон знявся, облітає, облітає та й кранче.
Врешті зірвалася. Наслухає, наслухає.
– Ото, я! Коло роботи спати!
Взяла рискаль і копає, раз попри раз корчі розриває.
– Добре, що спить. Така мука, така мука єму та й мені з ним. А заробити треба, бо взимі ніхто не дасть.
Нагнулася та й копає, борзо, хутко. А той корч обминає. Стільки спокою, доки спить…
Лист
Політичним арештантам мужикам на Святий вечір[26]
У хаті було так ясно, що баба Грициха виділа кожний палець Іванків, де він до стіни притулився.
Сонце спускалося насамперед на ліс, що стояв на горі перед хатою, на його галуззю лишало всі свої дорогі каміні блискучі, а ліс бив проміннями у вікна хати.
І таких їх було багато в хаті, що баба виділа кожніський палець Іванів на стіні.
– Мой, Іване, аби я тебе не виділа більше на лаві! Аді, що ти із стін поробив. По землі собі бігай.
Іванко бігав від порога до стола та возив на нитці колісцятко від ниток та й казав бабі:
– Не бійтеси, я вже, бігме, не буду.
Коло баби на печі сиділа маленька Марійка з заплетеною
Уперше надруковано в збірці «Камінний хрест» (с. 69–70). А приблизна дата написання мініатюри – 1898 або початок 1899 року.
В основі сюжету лежить правдива подія, яка мала місце в с. Пістинь на Косівщині: відомий діяч української радикальної партії і добрий приятель Стефаника з гімназійних років Федір Котюк убив свою дружину, бо не дозволяла йому вести активну виборчу агітацію (детальніше про це див. лист письменника до В. Морачевського за листопад 1897 року). Був засуджений до семи років ув’язнення і помер у тюрмі. Довідавшись про нещастя, В. Стефаник всіляко намагався полегшити долю Федора, збираючи гроші на адвоката, а пізніше турбуючись про його дітей (див.: ІІІ, 123–125). Новелу створено влітку або восени 1897 року на підставі реального листа арештованого і вперше надруковано в чернівецькій «Праці» (1897. – № 17. – 19 грудня. – C. 130–132) під криптонімом «С». Для збірки «Камінний хрест» автор ґрунтовно її доопрацював, а місцями й переробив (пор. із текстом першодруку й змістом листа Федора Котюка, що його В. Стефаник цитує В. Морачевському: І, 287–290). Твір має присвяту: «Політичним арештантам-мужикам на Святий вечір».