Камінний хрест (збірник). Василь Стефаник
вже осінь. Отак, отак та й Різдво не забавитьси…
– Але яке воно розумне, хоть птаха, лиш що не говорить. Єму зле, і воно собі шукає ліпшого. Взимі нема жєби та й студінь. А воно знає наперед. Не так, як чоловік, що мус свої три дні на місці коротати.
Встав з межі, сховав люльку, взяв граблі та пустився додому. Ще кілька разів обертався за бузьками. Та й станув.
– Ба, хто би мені, добрий, сказав, ци я ще з бабов дочикаю, аби їх назад видіти, як повернутьси? Відай, вже котресь із нас бриздне, відай, уже бузьків не будемо видіти…
Підпис[23]
Мала Доця ходила лавою поза плечі ґаздів, що писали коло довгого стола свої імена. Кожний зі взору. Грубими руками оті писарі обходили з кожного боку, відки би найліпше їм почати. Грудьми притискали так до стола, що аж скрипів. Наука йшла тихонько, лише чути було мляскання губів, як ґазди мочєли луфко в роті. А білявенька Доця заглядала до кожного, чи добре пише.
– Доцю, ня, а подивиси, як воно виглєдає?
– Ще чепірнате таке, як нечисане повісмо, ще пишіть.
І ґазда пхав олівце в рот і зачинав знов писати.
– Ану ж ко глипни на моє, бо я вже єго чешу другий вечір, аж ні груди болє. Ану читай, що я написав.
– Павло Лазиренко.
– Якурат я. Так воно там стоїть, що кождий пізнаєть?
– Хто вчений, та й кождий.
І Павло почервонів із утіхи і оглядав карточку з усіх боків.
– Ану ж ко я ще раз єго віпишу.
І нахилився і слинив олівце.
Доця якось дуже поважно ходила поза плечі ґаздів, її мама дивилася з печі і утихомиряла хлопців, аби не верещали, бо вуйки позмилюють нумера.
На лаві сидів старий Яків Яримів і з великим вдоволенням дивився на оту науку. Врешті не міг видержати, аби не заговорити. Дві години глядів із найбільшою увагою, а тепер не втерпів.
– Мой, ґазди, та лишіть трохи на завтра, таже груди вам потріскають.
Ґазди підняли голови і як пришиблені виглядали.
– Вішукав-єм вам добро, та й маєте мені подєкувати, а Доці маєте дарунок купити.
– Та хто вас на таке нараїв?
– Біда мене на це нарадила.
– Яка біда?
– Викслі.
І старий Яків став розповідати вже сотий раз, як то було.
– Та вже всі знаєте, що-м на горівку не в’єзав землю по банках, бо би ні Бог скарав. Але стара мене запхала.
– Як стара?
– Ви, мой, і молоді, і вчітåси, виджу, письма, та й нічо не знаєте. Уходить з комори та й каже: мой, старий, та же муки нема, лиш зо дві мисчині в міху. А я подумав, подумав та й гай до міста писатиси на сотку до заволічкового банку.
Прийшов я, знаєте, до того банку і кажу, що так і так: не стало хліба межи діти та й прошу, пане, вашої ласки та й Божої позичити сотку.
– Ґрунт маєш?
– Є, пане, таже без ґрунту сегодні ніхто не дасть.
– А стоїть на тобі?
– На мені.
– Табула чиста?
– Геть все чисто.
– Довги маєш?
– Та
Новелу написано в січні-лютому 1899 року й невдовзі надруковано в «Літературно-науковому віснику» (Т. V. – Кн. 3. – C. 287–289). Поштовхом до творчої активності письменника послужила реальна подія, що мала місце в Русові: небога В. Стефаника Євдокія вчила селян писати свої прізвища, щоби не платити за це поручителям і нотарям. У проце сі підготовки до друку збірки «Камінний хрест» новелу суттєво перероблено й змінено структуру (пор. первісний варіант: І, 285–287).