Хмари. Іван Нечуй-Левицький
ви, дочки Єви! – сказав Дашкович, зітхнувши й обертаючи очі на Канта. Невідомо, чи йому було шкода Канта, чи грошей.
– Щоб мені купив зараз такі золоті колоски! Чуєш? Давай гроші, та ще й зараз, бо не видержу!
І філософ мусив кидать Канта; він довго й не сперечавсь, потерся, пом'явся та й мусив доставать гроші. Жінка побігла до магазину за золотими колосками, а Дашкович хотів читати Канта, але в його в очах манячили золоті колоски, а під тими колосками чорні коси, а під кісьми чорні брови й очі жінчині. Він спробував писать лекції і замість Канта втирив – Степанида, засміявся сам до себе та й покинув роботу.
Справившись в магазинах, Марта вернулась додому й застала там чоловіка. Вона сховала всі свої закупки, не похвалившись навіть перед ним.
– Хоч покажи, чого накупила, – сказав до неї Воздвиженський.
– Нехай іншим часом. Як уберусь, то й побачиш! Ти не дуже квапишся показувать мені, що купуєш, розказувать мені, що робиш, – одказала йому Марта Сидорівна, вештаючись по хаті й не дивлячись на його.
Воздвиженський вгадав, що не вдоволив її, одначе все-таки сподівався од неї ласки й сякої-такої дяки.
– Марто Сидорівно! я оце думаю покликать до себе сьогодні ректора, інспектора, деяких архімандритів і професорів.
– Ти думаєш, а я не думаю, – тихо обізвалась Марта.
– Чом же ти не думаєш?
– Тим не думаю, що сьогодні й сама не маю часу, і слуги не гулящі. Нехай лишень передніше впораються.
Воздвиженський постеріг, що не вблагав своєї жінки. Йому стало прикро й досадно. Злість підступила йому під саме горло.
– Марто Сидорівно! – крикнув він. – Я велю… я попрошу на сьогодні гостей!
– Степане Йвановичу! я не велю! Не проси на сьогодні тих ченців, бо я не буду коло їх панькаться. Нап'ються чаю та й додому поїдуть! – Марта промовила ці слова, дивлячись вбік, зумисне одвертаючи очі од чоловіка. Вона хотіла тим показать, що має його слова ні за що.
– Клопіт мені з тобою! Я не звик до такого тону! Я не хочу чуть од тебе такого тону! Я не хочу слухать од своєї жінки нічого такого!
– Коли не хочеш слухать, то позатикай вуха! – сказала Марта, подивившись йому бистро в вічі, і так задзиґоріла язиком, що він ледве встиг розібрать ті слова.
Воздвиженський побачив, що вести далі діло було б і недобре, та й надаремно.
Марта довго терпіла, як Воздвиженський обходився з нею, вважав її за нижчу од себе, ніколи не радився з нею, робив по-своєму все, ніколи й слова не сказавши про те своїй жінці. Горда, розумна й завзятуща, як щира українка, Марта зовсім не була зугарна по своїй вдачі кориться деспотизмові чоловіка, а навпаки, їй бажалось всім правувать в домі і в хазяйстві. Воздвиженський вивіз з Тули зовсім інший погляд загалом на всіх жінок. Мартина енергія й злість зовсім збили його з пантелику. Воздвиженському заманулось зломить її: він попросив до себе того ж таки вечора ректора, інспектора й ще кілька архімандритів, котрі колись могли стать йому в пригоді.
Того ж вечора підкотила