Хмари. Іван Нечуй-Левицький
попрощались з хазяїном.
Воздвиженському було сором. Йому хотілось піти й сказать докір жінці, та він тепер її постеріг… Він ходив по залі, терся коло порога, та боявся переступить. Кілька разів він уже підіймав на поріг ногу, але все неначе з-під порога вискакувало полум'я й пекло йому ногу.
Він таки переміг себе і вступив в жінчину кімнату. Од моральної втоми він не зміг стоять і спустився на стілець. Глянув він на Марту, кругом неї пашіло таке саме полум'я, як і недавно перед тим.
– Наробила ж ти мені сорому! – сказав Воздвиженський, і в голосі його задзвеніла жалість; його голос був якийсь прохаючий, багато м'якіший.
Марта зараз постерегла ту зміну, і полум'я кругом неї поменшало.
– Не бійся! Попросимо іншим часом, то й приїдуть, і нап'ються, й наїдяться.
– Як же я буду після цього дивиться їм в очі?
– Прямісінько й простісінько; подивився в очі, та й годі.
– Добре тобі таке казать отутечки в хаті. Але стань ти на моє місце!
– Хто його зна, яке там твоє місце! Живу з тобою в парі, а од тебе не чула про твоє місце.
Мартин голос затремтів, але дуже-дуже легенько.
– Скільки живу з тобою, я не чула од тебе, яке ти місце займаєш, і скільки грошей достаєш, і де їх діваєш. Я тільки од людей перечула, що ти там десь і правуєш, і редактором.
В словах її почувся докір, але голос став тихий, звичайний. Вона почувала, що вже зігнала злість, провчила чоловіка.
– Яка ти чудна! Хіба ж тобі не все одно, чи я там редактор, чи економ.
– Ти чудний, а не я чудна! А якби ти завтра став старцем-прохачем? Чи скажеш, що мені було б усе одно?
– А мені здається, що мої діла зовсім тобі не потрібні й не цікаві для тебе.
– А мені здається зовсім інакше! Якби ти був добрий, ти б мені усе розказав, ти б у мене попросив у всьому поради… Ти б мені розказав хоч з самої цікавості!.. А то ти ховаєшся од мене, мовчиш, маєш мене за наймичку, чи що, не варту вваги й поради. Чи я знаю, що ти заробляєш? Чи я знаю, де ти все те діваєш? Чи ховаєш його дітям, чи гайнуєш, пускаєш на вітер? Так недобре робить, хоч ти людина вчена, а мене маєш за темну купчиху… Та потривай! І я не така темна, як тобі здається!
Ці останні слова вона знов вимовила з злістю, і вогонь знов купиною схопився кругом неї. Завзяття знов блиснуло блиском з її темних очей.
Воздвиженський вже був роззявив рота, щоб обороняться, але, почувши те полум'я, знов стулив його. Язик сам прилип до піднебіння.
– Ой ти, Боже мій! – крикнув Воздвиженський і схопився з місця. – До цього часу жінка була як жінка! Скажи ти мені, що з тобою сталося? – спитав він у Марти, згорнувши руки й дивлячись їй у вічі.
Марта навіть не глянула на його й поралась коло колиски.
– Скажи ти мені, на милость Божу, що з тобою сталось? – спитав у неї Воздвиженський удруге, ближче приступивши до неї.
– Йди спати! – одрубала вона йому, сердито зирнувши на його.
– Але скажи ж мені, чого ти од мене хочеш? Що з тобою трапилось?
– Те