Хмари. Іван Нечуй-Левицький
була дуже безпечна за свою перевагу, бо добре знала батька, знала й себе.
– Як-таки можна тобі не слухать свого мужа? Він же старший в домі, він голова в сім'ї.
– Нехай вибачає. Він старший, і я старша! Ми в цьому рівня.
Сухобрус прийняв академічну поставу й почав вговорювать ніби по-вченому.
– Марто! ти єси жона його! Ти повинна покоряться йому, бо сам Бог так звелів: «Жена да убоїться свого мужа», – так глаголе Святе Письмо. В домі повинен буть один старший. Двом старшим разом не можна буть. Марта зараз постерегла, звідкіль віє вітер.
– Я це, тату, давно знаю. А чи була ж наша небіжка мати у вас слугою? Чи не були ви рівні в домі?
– Ми люди простіші, а Воздвиженський людина – не нам рівня. Ти вважай на його розум, на науку. Покорись йому, серце! Ради мене, ради свого батька, не сперечайся з ним. Люди почнуть зараз судить, рознесуть по городі. Про нас і передніше йшла не зовсім добра слава. Він, правда, трохи якийсь цупкий, тугий! Але до всього можна звикнуть.
– Тату! не гнівайтесь на те, що я маю казать. Ви мене знаєте змалку; ви знаєте, що я й вам, і матері була покірна, бо ви до мене були добрі. Але до всього… не можна звикнуть. Чи можна ж звикнуть до лиха, до сварки?
– Оце вигадала не знати що! Хіба ж він таки підіймає на тебе руку…
– О! якби ще підняв на мене руку, то я б йому руку покусала, і добре-таки покусала б!
– Ой Марто! ти таки зроду опришкувата й уперта! ти й малою така була, сказать тобі правду. Але будь же тихіша; знай, коли змовчать, коли й обізваться, а коли й стерпіть, – вмовляв Сухобрус свою дочку.
– Ви, тату, говорите до мене, наче до маленької, – сказала Марта, осміхнувшись. – Він, тату, мене зневажає, має мене за невчену людину, нічого мені не говоре, не порадиться зо мною, жалує давать мені до рук гроші. Він од мене таїться, а я од його не таюсь.
– Який тепер світ настав! І все-то слідкують, висліджують!., кмітять! Чи поважає, чи не поважає пак чоловік! А ми за це не знали, а проте прожили щасливо цілий вік. Ой Господи! Що то далі буде на цім грішнім світі!
– Добре, що ви так одразу зійшлись й погодились. А от я-то не оступлюсь од свого слова ані на ступінь! Я його присилую мене поважать, мене за все питать, радиться зо мною або й попросить.
Голос її піднімався все вгору та вгору. Останні слова Марта аж крикнула.
– Та чого ти кричиш! Я ж ні в чому тут не винен!
– Бо ви, тату, микаєтесь, куди вам не слід! Де два б'ються, третій не мішається, бо й третьому достанеться.
– Цить! цить! цить! Не буду вмикуваться! – промовив Сухобрус, та за шапку, та з хати! Так і майнув через подвір'я до своєї хати.
Йдучи з лекції, Воздвиженський забіг до батька в магазин і розпитав за все. Похнюпивши голову, він пішов до господи, де стріла його Марта. Як не таїлась вона, але її очі сміялись і на губах перебігав осміх. Вона навіть весело дивилась йому в вічі, любенько говорила до його. Воздвиженський добре розумів, що вона радіє, навіть трохи глузує з його. Його брала злість, бо його принцип деспотизму в сім'ї й послухання жінки Марта потоптала ногами.
Воздвиженський зрозумів, що