Тіло ™. Вiкторiя Гранецька
в нього не лишалося часу. Мілфорд щодуху помчав до конференц-зали, на ходу зриваючи з «дарунка» цупкий пакувальний папір.
Шеф портлендської поліції та окружний прокурор уже сиділи на своїх місцях, про щось нечутно перемовляючись. Ушанував їх своєю присутністю мер міста та ще кілька поважних посадових осіб. Однак Мілфорд цього разу вирішив обійтися без узвичаєних вступних почестей та цілунків у дупи – адже він мав важливий доказ, котрий докорінно змінював хід усієї справи.
– Прошу вибачення, панове, що перериваю вашу розмову, та щойно я отримав відеозапис однієї з трансплантацій свідомості, котрими займається злочинна корпорація «ТІЛО™», – й, не очікуючи їхнього дозволу, він дістав із конверта крихітний чіп і вставив його до відеосистеми. Запізніло побачив – на зворотному боці конверта був напис незграбною рукою шульги: «Тіло можете не повертати».
Запала тиша. Пішов відеозапис. Просторою конференц-залою чомусь розляглися млосні жіночі стогони й зітхання. За мить до жіночого голосу доєднався знайомий чоловічий. Обличчям Генрі Мілфорда почали неквапом розповзатися бурякові плями. «Що відбувається в операційній? – пригадав він свої слова. – Мабуть, щось до біса сороміцьке та непристойне, га?..»
На широкому нанокристалічному дисплеї шеф портлендської поліції по-тваринному злягався з дружиною мера.
11
Вимкнувши світло у своєму кабінеті, доктор Паскуда зачинив двері й рушив коридором до ліфтів. Коли ж проходив повз відділення інтенсивної терапії, куди з операційної перевели реанімованого Ентоні Келлера, мимохіть зустрівся поглядом із його дружиною Маргарет. Вона здійняла руку, та одразу ж безсило її опустила. Вочевидь, чекала на нього довго, а щойно побачила, розгубилася.
– Ви врятували йому життя. Я… він… я не знаю, що сказати…
– Не кажіть нічого. Свого часу я вбив багато хороших людей, а сьогодні сам ледь не помер заради чоловіка, якого зневажаю. Тож не кажіть нічого, добре?
Пішов. Рвучко, неоковирно, не озираючись.
Маргарет не зупинилася – наздогнала його вже біля ліфта.
– Хочу спитати… – непевно почала вона. – Як ваше справжнє ім’я?
Лікар здивовано глянув на неї, відвернувся, натиснув кнопку виклику ліфта.
– Та чого ж там? – щойно лискучі двері розверзлися, увійшов досередини, сподіваючись, що на цьому їхня приязна розмова й завершиться. – Звіть мене просто доктором Паскудою, не ображуся.
– Це я вже чула, – жінка ступила до дзеркальної коробки ліфта слідом за ним, хоч обоє знали: їй зараз не треба до підземної парковки.
Ліфт здригнувся і рушив.
– Але ж має бути у вас людське ім’я? – знову запитала вона, споглядаючи, як на табло миготять циферки поверхів. – У мене… в нас із Ентоні буде дитина. Хлопчик. Син. І ми… я… хочу назвати його вашим ім’ям.
Доктор Паскуда завмер. У нього було людське ім’я. Його звали Юрієм.
Роздiл II
Юрiй
1
Повернувшись до свого помешкання,