Тіло ™. Вiкторiя Гранецька
потопельником сплив молодий місяць.
Тільки б дочекатися світанку й не здичавіти од спогадів.
3
…Колись у нього був дід. Вони жили самітниками у старій глинобитній хатинці в самій гущавині карпатських лісів і ні до кого не озивалися.
Сусіди, які мешкали в чепурних будиночках віддалік, вважали його діда злим чаклуном, а малого чорнявого Юрка (йому тоді заледве виповнилося років шість чи сім) кликали циганчам, байстрючам, котре хтозна з яких країв сюди до чесних людей прибилося. І як у чесних людей раптом щось дохнуло в хазяйстві або ж туристи-постояльці довго не зазирали, то все відьмак був винен зі своїм вилупком.
До діда часто просилися заїжджі. Слава про нього як про могутнього ворожбита розлягалася далеко за межі їхніх гірських країв, тож непрохані гості тяглися нескінченними чергами, часто ночували у них попід тином. Та дід був упертий, гонористий, перебірливий. Приймав лише тих, «від кого сходило світло», як він любив повторювати, решту кляв і гнав світ за очі. Особливо гидував звабницями та перелюбниками, що жадали любовних приворотів або чарівного зілля, яке мало творити неймовірні дива з підупалою чоловічою силою, зневажав крадіїв та аферистів, котрі являлися, щоб здобути «удачу в бізнесі». Від них, казав дід, не сходило світло, натомість за версту тхнуло зіпрілою, мертвотно-земляною темрявою. Малий лише знизував худими плечима. Світло те бачив лише дід. Темрява теж смерділа тільки йому. Із часом і Юрко навчився щось таке розрізняти, чи то пак відчувати людей. Мине ще багато років, і одного дня він зловить себе на думці, що віддав би чи не все, що має, аби тільки цього дару позбутися…
А потім у їхніх гірських краях щось змінилося. В одну ніч якась мара налетіла на чепурні сусідські будиночки, розграбувала й спалила їх дощенту, люди почорнілими мовчазними вервечками потяглися вище у гори, і, на диво, ніхто вже не грішив думками на його діда – спалені будиночки були справою не злих чарів, а людських рук, котрі навіть ворожбитові спинити не до снаги. Довкола оселився біль, страх і відчай, дід спохмурнів і майже перестав розмовляти з малим, хоч би скільки той допитувався, що ж ото діється навкруги.
Юрко дедалі частіше тікав до лісу. Ліс приймав його, наче другий дім, схрещував над ним кошлате віття столітніх дубів і смерек, озивався до нього пташиними зойками, звіриними згуками, тремким зміїним шарудінням. Ліс вирував і ворушився, а стомившись, на якусь мить стишувався, завмирав. Малий завмирав разом із ним, падаючи горілиць у густу некошену траву, й поринав у зморений нетривкий сон. І видівся йому примарний щезник, що натхненно вигравав на флоярі, прикликаючи до танцю смішливих мавок, котрі чигають на заблуканих чоловіків. Трохи згодом із обрисів прадавніх дубів проступав кумедний дядько-чугайстер, і мавки танули, розліталися напівпрозорим павутинням довкруги.
Чугайстер не дивувався, а навпаки, дружньо підморгнувши музиці-щезнику, ставив волохаті руки в тлусті, розгодовані боки і йшов у запальний