Пер Ґінт. Генрик Ибсен
крізь білу хмару,
Ростинаєм стадо мев[4],
Що тікають перед нами,
Ми ж падем все вниз і вниз,
Мов стріла з тугого лука.
Вниз я глянув – щось біліє,
Наче, оленя живіт,
Що зближається до нас,
Мамо, мамочко, це ж ми,
Відбивались в яснім плесі
Озера, що підіймалось,
В міру, як летів я вниз.
Оза: (задихається)
Пер! Мій Боже! Вже кінчи!
Пер Ґінт: Цап із верху, цап із долу,
В тую мить саму посполу[5]
Досягли себе – бебевх!
Зникло все, лиш мокра хвиля
Нас піною обдала.
Та не довго, бо від маху,
Ми дісталися на твердь,
Я обняв його за шию,
Олень плив – ні круть, ні верть,
І тепер я тут.
Оза: А він?
Пер Ґінт: Десь ще скаче вітрогін.
(Кляснувши пальцями й крутнувшись на зап’ятках)
Як стрінеш його – злови!
Оза: И не скрутив ти голови,
Ані ніг не поламав,
Твій хребет – цілий, неправда?
Боже, дякую тобі,
Що ти мав його в опіці!
Правда, пірвані штани,
Та пусте це, проти того,
Чим то міг би закінчитись
Божевільний той танок…
(Раптом замовкає, відкривши рот і витріщившись на сина широко відкритими очима, через хвилину знайшовши слова, скрикує)
Ох, брехуне ти проклятий!
Ну, і ще раз забожись!
Все оте, що ти наплів,
Чула я давним-давненько,
Ще твій тато хлопцем був,
Як це трапилося в Глезгу!
Пер Ґінт: Це й мені лучилось теж –
Це трапляється частіше!
Оза: (їдко) Так – брехню перебрехати
Можна теж: се-те додати,
Відпорошити чистенько
І як повістку новеньку
Розказати. Власне ти
Все роздув і прибільшив,
Украсив вірлиним пір’ям,
Тут відняв, а там доправив,
Набалакав, набрехав
Так, що визнатися в тім трудно,
Що вже чулося давно.
Пер Ґінт: Як би так мені хто другий
Говорив, то знав би що!
Оза:(плаче) Боже! Пощо я живу?
Пощо я на світ родилась!
Тут – проси, грози, однако,
Що мечи в стіну горох.
Пер Ґінт: Ноне, ненечко моя,
Все те правда! Все до слова
Будь-же – знов лиш…
Оза: Геть – кажу!
Можу бути я весела,
Як мій син – така свиня?
Маю я чого радіти,
Як у мене – чорт, не син?!
(Знову плаче)
Що зосталось нам, моспане
По батьківщиві?[6] Лайно!
Зовсім зрідшало вино,
Як умер старий Разм Ґінт.
Не тримав гроша в калитах,
А метав його на гній,
Купував ґрунта як стій,
Їздив в золоті, в каритах,
Все пішло. А де ж остатки?
По м’ясницях шумних, гучних,
Та по гостеньках бундючних,
Що
Чайок
Разом, спільно, укупі з ким-, чим-небудь
Мається на увазі, що від спадщини нічого не зосталося