Пер Ґінт. Генрик Ибсен
хочеш ти красу мені вернути,
То мусиш прогнати її і забути!
Пер Ґінт: Геть, відьмо!
Жінка: Мій Пере – шкода твого крику!
Пер Ґінт: Я лоб тобі скручу!
Жінка: Попробуй – скрути!
Лиш знай, я не впаду від твого удару.
Піду собі нині та завтра прийду –
Пройду через двері і в кожну хвилину,
Коли ви, обнявшись, присядете вдвох,
Будете про щастя своє жебоніти,
Я поміж вас влізу й свого зажадаю;
З обома ти будеш кохання ділити,
Обоїм цілуї будеш роздавати,
Один раз для неї, а другий – мені.
Доволі на нині, а завтра прийду.
Пер Ґінт: Пекельна потворо!
Жінка: Однак твого сина
Годуй собі тату. Ну що ж, чортеня,
Чи підеш за татом?
Хлопець: (плює на Пера Ґінта) Плюю я на тебе!
Пожди, я сокирою ще догоджу!
Жінка: (цілує хлопчиська)
Яка ж бо головка в чортяти! Напевне
Ти батька свойого у кут заженеш.
Пер Ґінт: (тупає ногою)
Коби так далеко відсіля!..
Жінка: Як близько.
Пер Ґінт: (стискає кулаки)
І все те! –
Жінка: І все те – «з нічого робить!»
Мені тебе шкода.
Пер Ґінт: Як страшно обидно!
Сольвейґо! Ти серце моє золоте!
Жінка: Звичайно – найбільше страдають невинні.
Дитину за те б’ють, що родичі свині.
Плентається назад в хащі. За нею хлопчисько, жбурнувши фляжкою в Пера Ґінта.
Пер Ґінт: (після довгої мовчанки)
«Покинь, зверни!» – казав Кривий. Так, так!
Розсипався терем царський. Між вами
Піднявся мур стрімкий, непроходимий…
Усе кругом противне і безцільне…
Покинь, зверни! Не йти ж мені пробоєм,
Шукати стежки, що веде до неї.
Не найду… Справді, щоб не було стежки?
Читав колись я десь про каяття,
Та де, коли, що було там? Тут книжки
Нема, а я забув слова і мисли…
Ніхто мені в пустім, безлюднім лісі
Цього закляття не повість. Мій Боже!
Покута. Що ж – для цього треба літ,
Життя цілого треба – ех, як нудно!
Розбити все, що ясне і промінне
Й куски докупи братися ліпить?
Так можна скрипку склеїти, та дзвін
Розбитий, вже ніколи не задзвонить,
Квітки, ногами стоптані, не встануть.
Та ні – це ж привид, неприємний сон,
Тепер він зник з очей, та з серця
Хіба він зникне? Піде вслід за мною,
Забрудить все довкола і споганить…
Невже ж і Інгрид й три лісні повії
Прийдуть і схочуть, щоб я їх носив,
Вгору піднявши, на руках, мов сонце?
Покинь, зверни! Хай будуть твої руки
Немов найвищі в тім лісі смереки,
То ще заблизько ти б її тримав,
То ще би власним брудом забагнив.
Значиться – треба обійти, минути,
Піти без втрати, як немає жнив,
Стрясти мов порох з себе і забути…
(Робить