Пер Ґінт. Генрик Ибсен

      Оза: Невже ж він не прийде додому?

      Як мляво котиться час;

      Послати б за ним, та – нікому…

      Побачити б рада хоч раз!

      Життя добігає до краю,

      Ще мить й розів’ється, мов дим,

      Найгірше лиш те, що не знаю,

      Чи Пер мій не вражений чим?..

      Пер Ґінт: (входить)

      Вітайте!

      Оза: Дитинонько люба!

      Моє ти кохання ясне!

      Чи знаєш, що певная згуба?

      Як хто тебе в мене стріне?

      Пер Ґінт: Життя йде зі смертю у парі,

      Я мусів до тебе прийти.

      Оза: Тепер засоромиться Карі,

      Я ж зможу спокійно піти…

      Пер Ґінт: «Піти?» Що говориш, старенька!

      Куди ти збираєшся йти?

      Оза: Ой, чую я сину, як дзвонять…

      Мій шлях добіга до мети.

      Пер Ґінт: (ходить, заламуючи руки)

      Я втік від терпіння, від муки –

      Я думав – тут легше дихну…

      Не змерзла ти в ноги і руки?..

      Оза: Готов мені сину труну!

      Як слоняться мої повіки,

      То ти їх тихіше примкнеш,

      По-людськи мене поховаєш,

      На санях мене повезеш.

      Ах ні, чи це правда…

      Пер Ґінт: Єдина!

      О тому-потому, ще час.

      Оза: Так, так, подивися – руїна,

      Ніхто не пожалував нас.

      Пер Ґінт: (заламує руки)

      Вже знову!

      (Твердо)

      Тут я винуватий

      І пекло на мене вже жде.

      Оза: Ні, серце! Ти в гріх небагатий,

      Пиття стуманило тебе.

      Ти ж п’яний був; у хвилю нетями

      Святий на злочинство готов;

      Їзда ця на рені верхами

      Вогнем обдала твою кров.

      Пер Ґінт: Ти, мамо, засліплена в сині,

      Та киньмо це, ненечко – цить!

      Що прикре – не згадуймо нині.

      Оставмо – воно не згорить!

      (Сідає на краю ліжка)

      Цить, нене! Тепер погуторим,

      Та тільки про мене й про вас,

      Ні словом про смутки і горе,

      Що з боку тиснулись до нас.

      Дивіться – і кітка жив ще,

      Я думав – давно на гною…

      Оза: Вона так що ночі дереться,

      Мов смерть відчуває мою.

      Пер Ґінт: (перериваючи)

      І що ж тут нового чувати?

      Оза: (усміхаючись)

      Говорять, що є тут дівча,

      Що хоче на гори тікати.

      Пер Ґінт: (швидко)

      Що робить тепер Мац Моен?

      Оза: Говорять, що дівчина й досі

      Не слухає батькових рад.

      Вернувся б до неї, то, може,

      І щастя вернуло б назад.

      Пер Ґінт: Коваль чи ще дума про мене?

      Оза: Десь в попелі далі гребе.

      Я краще скажу, як зоветься

      Дівчина, що – любить тебе…

      Пер Ґінт: Ні, нене! Тепер погуторим.

      Та тільки про мене й про вас,

      Ні