Собака Баскервілів. Долина страху. Артур Конан Дойл
двійко джентльменів пройшли повз нас, і ми рушили за ними по Бейкер-стрит, звернули на…
– Це я знаю, – сказав Голмс.
– А як виїхали на Ріджент-стрит, він підняв верхнє віконечко і гукнув: «Женіть до вокзалу Ватерлоо!» Я вперіщив свою кобилу, і через десять хвилин ми були на місці. Тут він дав мені дві гінеї – не обдурив! – і пішов у бік вокзалу. А наостанок обернувся і каже: «Вам, мабуть, цікаво знати, кого ви возили? Шерлока Голмса». Ось, як усе це було.
– Так, розумію. І більше ви його не бачили?
– Ні, більше не бачив.
– А тепер опишіть мені зовнішність цього пана Шерлока Голмса.
Візник почухав потилицю:
– Не так це й легко. Років йому буде приблизно під сорок, зросту середнього, нижчий за вас дюймів на два, сер. Одягнений чисто, борода чорна, лопатою, а обличчя бліде. Більше, мабуть, нічого не зможу сказати.
– Колір очей який?
– Якось не зауважив…
– Більше нічого не запам’ятали?
– Нічого, сер.
– Ну, гаразд. Ось ваші півсоверена. А іншу половину отримаєте, якщо згадаєте про цього чоловіка щось іще. Бувайте.
– Доброго здоров’я, сер. Дякую вам.
Джон Клейтон вийшов посміюючись, а Голмс стенув плечима і з розчарованою посмішкою обернувся до мене.
– Третя нитка також увірвалася, – сказав він. – Тепер будьте ласкаві починати все з самого початку. От хитра бестія! Дізнався номер нашого будинку, дізнався, що сер Генрі Баскервіль поїхав сюди за порадою, вгледів мене на Ріджент-стрит, збагнув, що номер кеба узятий на замітку і що візника знайдуть і вирішив покепкувати з мене. Згадаєте моє слово, Ватсоне, цього разу ми маємо справу з гідним супротивником. Я зазнав поразки в Лондоні. Будемо сподіватися, що ви відіграєтесь у Девонширі. І все ж мене це дуже турбує.
– Що?
– Та ваша поїздка. Справа дуже недобра, Ватсоне. Погана і небезпечна. І чим більше я про неї міркую, тим менше і менше вона мені подобається. Смійтеся, друже мій, смійтеся, але я буду дуже радий, якщо ви повернетесь на Бейкер-стрит здоровим і неушкодженим.
Розділ VI
Баскервіль-хол
Сер Генрі Баскервіль і доктор Мортімер закінчили всі свої справи до призначеного дня, і ми вирушили, як домовилися, в Девоншир. Проводжаючи мене на вокзал, Шерлок Голмс всю дорогу давав мені напутні вказівки та поради.
– Не буду казати, кого підозрюю й які маю здогади, Ватсоне, щоб у вас не склалося упередженої думки, – сказав він. – Мені потрібні факти, викладені докладно, а вже співставляти їх я буду сам.
– Що ж вас цікавить? – перепитав я.
– Все, що так чи інакше стосується цієї справи, особливо взаємини між молодим Баскервілем і його сусідами, а якщо дізнаєтеся щось нове про смерть сера Чарльза, то зазначте і це. За останні дні я дещо порозпитував, але, на жаль, результатами похвалитися не можу. Мені вдалося з’ясувати тільки одне: найближчий спадкоємець, пан Джеймс Дезмонд, справді чудовий чоловік вельми поважного віку, тому це не його підступи. Гадаю, що ми сміливо можемо більше не займатися ним. Отже, залишаються тільки