Собака Баскервілів. Долина страху. Артур Конан Дойл
прінстаунської в’язниці втік арештант, сер. Ось уже третій день, як його шукають. Виставили чатових на всіх дорогах, на всіх станціях, та наразі все марно. Тутешній народ дуже цим невдоволений, сер.
– Чому? Адже того, хто наведе на слід, чекають п’ять фунтів.
– Та воно ніби так, сер, та тільки на п’ять фунтів надії мало, а ось що він горло тобі переріже, це швидше. Така людина ні перед чим не зупиниться, це не якийсь там дрібний злодюжка.
– Хто ж він?
– Селден, котрий скоїв убивство у Ноттінґ-гіллі.
Я добре пам’ятав справу Селдена, бо свого часу Шерлок Голмс займався нею, зацікавившись жорстокістю, з якою було скоєно вбивство, і печаттю безцільного звірства, що позначала всі дії цього нелюда. Злочин був настільки жахливий, що у суддів зародився сумнів у ясності розуму Селдена, і тому смертну кару йому замінили в’язницею.
Шарабан піднявся на узгір’я і перед нами розкинулися величезні простори торф’яних боліт із дольменами[8] з уламків скель і кам’яними стовпами, що виднілися на них подекуди. Холодний вітер, що налетів звідти, пронизав нас до кісток. Десь там, на сумній гладі цих боліт, диявол у людській подобі, наче дикий звір, відлежувався в норі, плекаючи в серці ненависть до людей, котрі вигнали його зі свого суспільства. Лише цього бракувало, щоб посилити те похмуре, що таїлося в голій пустелі, що стелилася перед нами, в уривчастому вітрі й темніючому небі. Навіть Баскервіль замовк і щільніше підіткнув на собі плаща.
Родючі місця залишилися позаду і нижче від нас. Ми озирнулися – промені сонця, що заходить, перетворювали стрімкі струмочки в золоті стрічечки, палали на піднятій плугом землі й густих хащах чагарнику. Дорога, яка перетинає червонувато-оливкові перевали з величезними валунами, ставала все запущенішою та суворішою. Час від часу перед нами виростали обнесені кам’яними огорожами котеджі, скупі обриси яких не були прикрашені навіть плющем. А потім перед нашими очами постала схожа на глибоку чашу долина з немічними дубами та соснами, покрученими та погнутими вітрами, бурхливими тут споконвіків. Над деревами підіймалися дві високі вузькі башточки. Наш візник показав на них батогом.
– Баскервіль-хол, – підказав він.
Господар маєтку піднявся у візку на повний зріст – щоки у нього розпашілися, в очах спалахнув вогонь. Через кілька хвилин ми під’їхали до візерункових чавунних воріт із двома вкритими мохом колонами, які увінчувалися головами вепрів – гербом Баскервілів. Кам’яний будиночок воротаря був старий, із оголеними кроквами, але перед ним стояла нова, ще не закінчена будова – перший плід, народжений південноафриканським золотом сера Чарльза.
За воротами тягнулися два ряди високих старих дерев; їхні гілки замикалися похмурим склепінням у нас над головою. Стукіт коліс знову потонув у шереху листя. Баскервіль сіпнувся, задивляючись у довгу темну прогалину алеї, наприкінці якої виднілися примарні обриси будинку.
– Це сталося тут? –