Собака Баскервілів. Долина страху. Артур Конан Дойл
мій подив, за мною поспішав якийсь невисокий худорлявий блондин років тридцяти п’яти-сорока, з чисто поголеною, дещо пісною фізією і вузьким довгим підборіддям. На ньому був сірий костюм і солом’яний капелюх. Через плече в нього висіла бляшана ботанічна скринька, а в руках він тримав зелений сачок на метеликів.
– Даруйте мені мою сміливість, докторе Ватсон, – ще не віддихавшись як слід, озвався незнайомець. – Ми тут люди прості і не чекаємо офіційних репрезентацій. Ви, можливо, чули про мене від нашого спільного приятеля, Мортімера. Я Степлтон із Мерріпіт-гаузу.
– Вас неважко впізнати по скриньці та сачку, – вклонився я, адже знав, що пан Степлтон – натураліст. – Але як ви здогадалися, хто я?
– Я сидів у Мортімера, і він показав мені вас із вікна своєї приймальні, коли ви проходили повз. Нам із вами по дорозі, й я вирішив наздогнати вас і назватися. Сподіваюся, сер Генрі не надто втомився після довгої мандрівки?
– Ні, він добре почувається, дякую вам.
– Ми всі боялися, що після сумної смерті сера Чарльза новий баронет не захоче жити тут. Важко вимагати від заможного чоловіка, щоб він заживо поховав себе в такій глушині, бо ви ж розумієте, як багато буде означати його присутність для всієї нашої округи. Сподіваюся, що ця історія не вселила серу Генрі якогось забобонного страху?
– Ні, не думаю.
– Ви, природно, знаєте легенду про жахливого собаку, який нібито переслідує рід Баскервілів.
– Авжеж.
– До чого ж тутешні фермери і забобонні! Просто вражає! Адже вони мало не всі готові заприсягтися, що бачили на болотах це чудовисько. – Степлтон промовляв із усмішкою, але я прочитав в його очах, що він ставиться до своїх слів набагато серйозніше. – Легенда повністю оволоділа уявою сера Чарльза, вона й привела його до трагічного кінця.
– Яким чином?
– Коли у людини так сильно натягнуті нерви, поява будь-якого собаки може згубно позначитися на його хворому серці. Мені здається, що того вечора сер Чарльз справді побачив щось подібне в тисовій алеї. Я дуже любив старого і, знаючи про його хвороби, так і чекав якоїсь напасті.
– Звідки ви знали, що у нього хворе серце?
– Від мого товариша, Мортімера.
– Отже, ви гадаєте, що на сера Чарльза кинувся якийсь собака і він помер зі страху?
– Може, ви володієте якоюсь іншою інформацією?
– Ні, я ще не встиг зробити якісь висновки.
– А пан Шерлок Голмс?
На секунду в мене перехопило подих від цих слів, але спокійне обличчя та твердий погляд мого співрозмовника свідчили про те, що він і не думав застати мене зненацька своїм запитанням.
– Докторе Ватсон, навіщо нам прикидатися, ніби ми не знаємо вас? – сказав він. – Чутки про знаменитого сищика проникли і в наші краї, а хіба ви можете прославляти його, самі залишаючись у тіні? Мортімер не став заперечувати, що ви й є той самий доктор Ватсон. А якщо ви з’явилися тут, отже, пан Шерлок Голмс зацікавився цією справою, і мені, певна річ, цікаво знати його точку зору.
– На