БЖД. Сашко Ушкалов
якою пастою ти користуєшся… У мене випробувальний, розумієш? Якщо ти зараз нічого не скажеш, мене звільнять. Бачиш, за мною спостерігає оте чмо з-за холодильника з кокою?..
Я гарячково намагаюсь пригадати назву бодай однієї зубної пасти, але мені немовби відшибло, тому я засовую руки в кишені, ніяково посміхаюсь і голосно, так, щоб навіть чмо за холодильником із кокою почуло, зізнаюся:
– Галімою, дуже-дуже галімою пастою… Від її смаку в мене завжди псується настрій… А ця паста, – показую я на її сумку, – вона нормальна?
– Не знаю, – шепоче й знизує плечима дівчина, – мені її тільки-но вручили, я навіть інструкцію прочитати не встигла.
– Ну, а думаєш ти як?
– Що думаю? – перепитує дівчина, наче вона ніколи в житті ні про що не думала.
– Ну, нормальна вона чи ні?
– Думаю, нормальна…
– А чому?
– Бачиш, там такий бобрик на упаковці – з колодою.
– Справді-справді, – спантеличено знизую плечима я. – Скажи, а її можна ковтати?
– Ковтати?
– Ну да, у моєму дитинстві була дуже смачна, солодка паста, не така галіма, як зараз… Я її їв…
– Розумію, – каже дівчина, співчутливо киваючи, – важке в тебе було дитинство.
– Та ні, нормальне було дитинство, просто мій батько казав, що коли їсти зубну пасту, то можна померти від проносу.
– І що? – питає знову вона.
– Нічо, я все одно її їв… Класу до сьомого, здається… Сподіваюсь, цю пасту так само можна їсти?
– Не знаю, – знизує плечима вона. – Якщо хочеш, я можу зателефонувати нашому агенту.
– Агенту? – навіщось перепитую я (це одна з галімих рис мого характеру – питати різну дурню). – Твоя контора тримає агента, який їсть пасту?
– Все, – каже дівчина.
– Що все? – вкотре не розумію я.
– От блядь, – вона вже починає майже кричати, – затрахав ти мене!!! І той мудак за холодильником! Да-да, – ледь не кричить вона, коли бейджик висовується з-за холодильника з кокою, – можеш там не ховатися, я все одно знаю, що ти, мудак, там. Ти стежиш за мною, нишпориш… Ненавиджу все це, підірвати цей сраний супермаркет!!! Підірвати всі супермаркети!!!
Вона вже збирається кинути свою торбу в морозильник із рибою й брошурами про Біла Дауна та його мопед, проте я встигаю схопити її за руку.
– Тссс… Ти чого?
Я дістаю з її сумки п’ять тюбиків зубної пасти з придуркуватим бобриком, цілую її в щоку і, почуваючись асоціальним елементом, швидко вшиваюсь, аби вона мене не вбила…
Коли я опиняюсь поруч із холодильником, за яким ховається мудак, той вибалушеними очима дивиться на мої п’ять тюбиків зубної пасти й хапає ротом повітря.
– Що? – питаю я.
– П-п-придбавши п’ять тюбиків, – затинаючись пояснює він, – ви автоматично стаєте учасником розіграшу мопеда ямаха…
І я розумію, що треба робити звідси ноги, що він, можливо, теж належить до тієї секти й, втершись у довіру до компанії, яка виробляє зубну пасту, намагається