Живі книги. Міла Іванцова
та непарних шнурків, – я хотіла трохи розпитати про вашу акцію… Знаєте, я, мабуть, залишу свої координати…
– Хочете бути Читачем чи Книгою? – стримано всміхнулася їй книжниця Аня.
– Давай на «ти», а? – махнула рукою відвідувачка, й обидві розсміялися, бо мали приблизно однаковий вік й офіціоз у їхньому спілкуванні виглядав доволі дивним.
– Давай! То ким хочеш бути? До речі, тебе як звати? Мене Анею.
– Та бачу, що ти Аня, тебе ж підписано! – знову засміялася гостя, але зиркнула на людей за найближчим столиком і затулила собі рота долонею. При цьому жесті Аня жіночим оком оцінила її бездоганний манікюр.
– Я – Женя! Знаєш, я, звісно, можу травити байки, та навряд чи вони когось дуже зацікавлять, тому краще б сама «почитала» когось цікавого, чи як це у вас називається? – всміхнулася вона.
– Ще не знаю, як це називатиметься і що з цього вийде, – стишила голос Аня, – це господар наш, який більше живе в Лондоні, ніж тут, закинув директорці таку ідею, десь там таке побачив. А ми тільки починаємо. Хоча народ уже потроху проявляє інтерес – ось навіть картотеку Книг складаємо. Ой… А ти в курсі, що ми пригощаємо Книгу кавою, а тобі доведеться оплатити обраний десерт?
– У курсі, я ж читала афішу на дверях. То не проблема, якщо я раз чи два на тиждень, замість напхатися тістечком, послухаю цікаву людину, – тріпнула головою Женя, і русявий хвостик над її лівим вухом весело відреагував на цей рух.
– Мабуть, плануєш із кимось цікавим познайомитися? – підморгнула їй Аня і вправно витягла з каталогу одну картку. – Ось, дивись, прикольний хлопець, капеїшник, гуцул – травитиме байки за каву з тістечком цілу годину! А може, і далі що…
– Цього ще бракувало! Годувати хлопців власним коштом! І не стане йому поперек горла те їдло?! – обурилася Женя.
– Та ні, він нормальний, просто відгукнувся на нашу рекламу, бо дійсно має в запасі купу історій – про Карпати, про скаутів. І сама б послухала, та я ж на роботі!
– Ні, подруго, у мене інші цілі… Мені б когось розумного… Із життєвим досвідом…
– Шукаєш старшого чоловіка? Папіка? – не стримала скептичного виразу обличчя Аня. – Так вони навряд чи тут Книгами за пригощання працюватимуть!
– Ще цього мені не вистачало! – скривила губи Женя. – Значить, так: я залишу свої дані, а ти мені маякнеш, раптом у вас серед Книг з’явиться якась жінка з неслабим життєвим досвідом, але не забита й затоптана, а з тих, що проходять Крим і Рим і виживають, та ще й угору йдуть, а?
– Ааааа… То так би й казала. Зрозуміло! – кивнула Аня і простягнула новій Читачці листівку-анкету. – Бачу, хитає тебе життя, подруго…
– Та не те, щоб дуже хитає, але… розмова з розумною людиною не завадить!
– Ти – геній! – раптом сплеснула в долоні Аня. – Одні ходять до ворожок, інші – до психотерапевтів, неабиякі гроші з дому виносять, а ти за тістечко хочеш мати те саме! Бомба! Я б не додумалася!
– Кхе… Власне, я не зовсім так це собі