Живі книги. Міла Іванцова
ніби підібралася, втягла голову в плечі і вправно перехопила мій зап’ясток ремінцем, а потім сповила руку футболкою, складеною вздовж.
Не знаю, скільки минуло часу…
Раптом у двері енергійно постукали: «Це ви викликали «швидку»? Хто в ліфті? Скільки вас там?»
«Це ми викликали», – промовив я вже без жодної надії.
Але раптом попутниця моя підхопилася й почала колотити кулачками у двері й кричати: «Бригада! Рятуйте! Рятуйте людину! Йому погано! Втратив багато крові! Та й пальці ж тут у баночці! Не можна гаяти час!»
Невпевнений молодий голос іззовні промовив: «Що, будемо ламати двері?»
«А ти вмієш? Були прецеденти?» – замість відповіді спитав другий.
«Розумні ви, Гіпократи! Вам аби ламати… Ви людей лікуйте, а до механізмів краще не лізьте!» – забуркотів третій.
«Ви що там, знущаєтеся?!» – не витримав я і з усієї дурі гепнув ногою по дверях. Ліфт здригнувся і знову рушив униз, а я побачив перед собою перелякане обличчя дівчини з розтріпаним кучерявим волоссям і здивованими круглими очима…
Ярослав замовк і випив одним ковтком каву-еспресо, що вже захолола в маленькій чашечці.
– А далі що? – не втримався від запитання Віктор.
– Далі? Коли ліфт зупинився, а його двері роз’їхалися, ми вийшли удвох, підтримуючи один одного. Люди, що зібралися на площадці першого поверху, відсахнулися. Я напівголий, обоє брудні, закривавлені й виснажені, ми йшли, наче останні захисники Брестської фортеці, при цьому дівчина плакала й вільною рукою тримала банку з моїми пальцями.
Протупотів сходами і збіг униз захеканий медбрат. Тієї ж миті зупинився пасажирський ліфт, і з нього вийшов лікар зі своєю валізою, а слідом ліфтер зі своєю.
«У машину! – оцінивши наш вигляд, скомандував лікар. – Часу немає! Хоча… Скажіть, о котрій ви отримали травму?»
Я на це тільки знизав плечима. Моторний медбрат зиркнув на годинник і повідомив, що виклик надійшов рівно опівдні.
«Мдааа…» – невесело промовив лікар, а ми з дівчиною зустрілися очима.
«То що? Що це означає?!» – дівчина перевела погляд на лікаря.
«Ну… означає, що травму було отримано ще раніше. А зараз пів на другу… А така хірургія – це дуже делікатна справа… Плюс – доїхати до спеціалізованого відділення, це навіть із мигалкою хвилин сорок… – Він дістав із кишені цигарки, але потім рвучко запхнув їх назад. – По конях! Все одно треба їхати зашивати. А нормальний мужик проживе і без пальців! Це ж не голова і не…»
Впритул до під’їзду стояла «швидка».
Дівчина раптом спитала, чи можна їй поїхати зі мною і, не чекаючи відповіді, передала медбрату банку, а той із виразом безмежної скорботи урочисто прийняв вантаж.
Я витер здоровою рукою сльози на її щоках і спитав, як її звати. Виявилося, що Веронікою.
Раптом із під’їзду хтось гукнув: «Сумки! Сумки ж у ліфті лишилися!»
«О Господи! – дівчина ляснула себе по лобі. – Я ж саме їхала на співбесіду, на роботу влаштовуватися!