Гроші, Куба і література. Олег Галетка
хлопцеві віддавленими ногами.
Ведучі затягували інтригу з майстерністю другокласника, що забув текст вірша. Ось на сцену вийшло «непорозуміння» в чорних класичних штанах від модного модельєра й у вишиванці. Письменник на сцені розпочав, як йому здавалося, захоплюючу промову.
Микола вже подумував устати й піти, а ім’я переможця дізнатися з Інтернету, але в цей момент тип у вишиванці дістав аркушик із конверта.
Коли в зал злетіло перше слово з назви роману, Микола відчув, як перехопило подих. Перехопило не так, як перехоплює, коли сидиш на гойдалці, і не так, коли увімкнеш світло, а твої друзі кричать «сюрприз». Йому немов стиснули горлянку, стиснули невидимою, але від того не менш сильною рукою. Стиснули так, що будь-яке ковтання приносило біль. Потім тип у вишиванці вимовив ім’я автора, і в хлопця скрутило живіт, тупий біль віддавав у пах. Він прикусив губу, щоб не скрикнути.
На сцену піднялася вона. Авторка тридцяти тисяч слів, куплених за гроші. Вона промовила слова подяки, слова чужої подяки за оцінку чужого твору. Дівчина вклонилася й пішла за лаштунки. Залунали оплески, а з очей хлопця бризнули сльози. Сльози болю, образи й відчаю. Він не міг їх контролювати, він не міг їх зупинити, він сидів і плакав, а по його ногах топталися люди, поспішаючи на безкоштовний банкет.
Микола залишав зал останнім, разом із групою виконавця, якому випала дурна фішка співати після слів оголошення переможця. Зал був порожній. Десь унизу дзенькав посуд і смерділо їжею. Микола підвівся на ватяних ногах і зашаркав до виходу.
Банкетний зал гудів, як вулик. Ні, Микола викинув з голови це заїжджене порівняння. Зал гудів, як рій мух над свіжою купою лайна. Люди юрмилися біля столів роздачі, штурхалися, перекидали одне на одного напої й тарілки із закусками, плювали на підлогу страви, що не сподобалися, і обговорювали літературу.
Дівчина, що купила його твір, стояла осторонь від столів і давала інтерв’ю журналістці, яка намагалася запхнути в рот бутерброд, прикрашений зів’ялою петрушкою. Величезним бажанням було підійти до Віолети й перед оком відеокамери назвати її брехливою сукою, яка викрала в нього роман. Прокричати в об’єктив, що це він автор, що йому належать ці тридцять тисяч слів, що він народив ці рядки, що він продав їх за копійки…
– Твою ж, та обережніше, дівчино, – почув Микола зовсім поруч.
У метрі від нього, із величезною плямою від майонезу на чорній футболці стояв високий хлопець.
Високий худий хлопець із світлим волоссям й поглядом наполовину вождя й наполовину наркомана. Вогникам, які горіли в його блідо-голубих очах, не вистачало потужності, щоб захопити натовп, а паволока любителя наркотиків була надто щільною, що свідчило про те, що людина спробувала їх не вперше. Загалом цей хлопець міг бути організатором невеликого клубу за інтересом, але мати вплив на велику кількість людей він не міг.
– Та пішов ти, – відповідала дівчина на високих підборах із невміло накладеним макіяжем.
– Хамка з розмазаною помадою, –