Гроші, Куба і література. Олег Галетка
сьогодні не зможу, є ще справи.
– Жаль, – відповіла руда дівчина.
Вадим тільки хмикнув. Микола всміхнувся й краєм ока помітив недобрий погляд Василя. «Дивна компанія», – промайнула думка в його голові.
Микола відійшов убік. Вийти із залу, не пройшовши повз Віолету й репортерів, було неможливо. Хлопець нахилив голову якнайнижче й рушив до дверей.
Столи з їжею порожніли, закінчувалося пиво, а разом із ними рідшала публіка. Підійшовши до дверей, Микола потрапив у невеличкий затор. Літератори-початківці з крихтами на вечірніх сукнях і плямами майонезу на краватках купчилися біля вузьких дверей. Микола маленькими кроками просувався до виходу. Віолета стояла метрах у трьох і відповідала на одноманітні запитання репортерів. Журналістів було небагато, і поводили себе кволо, чи то через велику кількість безкоштовних бутербродів у шлунках, чи то через неімениту письменницю.
– У вас оригінальна назва роману, – говорив репортер. – Одразу й не зрозумієш, чи це натяк на пікантні теми, чи на кулінарну книгу. У творі багато сексу?
– Не більше, ніж у житті, я намагалася менше прикрашати й перебільшувати, у героїв збірні характери від реальних людей, а іноді – мій власний.
– А що тут взагалі було? – завищав голос малолітньої діви з іншого боку від Миколи.
– Здається, презентація якась, начебто нової книгарні, – відповідала їй подруга, намагаючись не впустити на себе залишки бутерброда.
– Для письменника важче написати другий роман, тому що перший часто, як і у вашому випадку, є автобіографічним? У вас є нові задуми? – запитувала репортерка у безглуздих окулярах.
– Та ну, яка презентація книгарні, вона б тоді в магазині відбувалася, а тут театр, тупо якось, – дівчина збоку.
– Після написання будь-якого гарного твору в душі, якщо ви мене розумієте, утворюється ніби вакуум. Я саме в такому стані, зараз ще рано говорити про нові задуми, але дещо є…
– А тобі чи не однаково, поїли, попили, ги, мужика кетчупом вимазали.
Микола більше не міг, він відштовхнув якогось хлопця із чотирма відкритими пляшками пива й вийшов на вулицю. Важко вдихнув, угамував нудоту й побрів убік зупинки. Наступного дня він поїхав у книгарню.
Дівчина з рудим волоссям довго перебирала телефонну книгу в мобільному. Подруга зі склянкою лимонаду розвалилася в кріслі й перегортала каталог косметичної фірми.
– Кому дзвонити зібралася? – Катя повільно перевертала сторінки.
– Дімці, – огризнулася Мері.
– О-о-о! – багатозначно протягла дівчина. – Зараз наслухаєшся.
– Ага, – приречено відповіла подруга.
Вона довго дивилася на запис із іменем брата й наважилася. Відповіли на третьому гудку.
– Привіт, Дімко! Як справи?
У трубці відчувалося напруження співрозмовника.
– Що знову сталося? Що треба?
Начальник охорони Соломахіна не любив розмовляти із сестрою по телефону. Це було десь на рівні набутих інстинктів. Кожна розмова закінчувалася якщо не мордобоєм із черговими кривдниками молодшої сестрички, то гарним скандалом із погрозами все