Смарагдова Сага. Andre Pass
rel="nofollow" href="#n_1" type="note">[1] голос, який Ден упізнав би з тисячі інших, промовив:
– Ladies and Gentlements! Зустрічайте! Неперевершений, феноменальний, я!
В кутку під самою стелею в повітрі він побачив свого найкращого друга Алексіоса. Пафосно розвівши руки в різні боки, демон спускався уявними сходами.
– Схиліться, смертні, перед величчю найпопулярнішої персони пекла! Бо ім’я мені… – його монолог перервала подушка, що поцілила прямо в голову.
– Досить кричати!
Оплески миттю стихли. Демон замовк.
Ден підійшов до старого товариша та по-братерському обійняв.
– Привіт, друже! Який я радий тебе бачити!
– Я теж, братику! Скільки ми не бачилися? Років так, дохреніліон? – Демон засміявся, після чого продовжив. – Сьогодні знаменний день. Мої демонічні авантюри почали приносити плоди. Сам Його Величність похвалив мене, зауваживши, що такі неординарні кадри потрібні зверху. Хм… чи знизу… ну, якось так, коротше… тож мене чекає підвищення, i'm sure, bro. – Алексі різко обернувся навколо своєї осі, ніби в танці, і клацнув пальцями. На столику біля ліжка з’явилися дві чарки, що рясніли різними кольорами налитих у них напоїв. – Опаньки! Шоти під’їхали.
Біс передав одну порцію другу.
– Ти розумієш, що відбулося? Твій покірний слуга втер носа всім надутим пекельним цуценятам. І з ким же, як не з найкращим другом, я хочу відсвяткувати цю подію.
– Чудово! – радісно вигукнув Ден.
– Влаштуємо пекельно круту вечірку, my friend!
– О, да! Я сумував за нашими вечірками!
– Я теж.
Раптом роздався звук церковних дзвонів. Демон дістав телефон та присвиснув, прочитавши повідомлення.
– Ухти, схоже робота кличе, – мовив Алексі. – Мої нишпорки помітили підозрілу активність неподалік.
– Ти що, і досі займаєшся розшуком пекельних дезертирів?
– Так… чесно кажучи, після того, як наші шляхи розійшлися, я взяв невеличку відпустку на користь іншої перспективної справи. І, як виявилося, не прогадав.
Демон сховав телефон у кишеню піджака.
– Слухай, а не хочеш зі мною? Як у старі добрі часи.
– Чому б ні? Ніяких планів на сьогодні не маю.
– От і чудово. Suit up, мій друже! Ми відправляємось на полювання. Наче брати Вінчестери,[2] – посміхнувся Алексі.
Туріель радів, що в Раю ніколи не було ночей. Він обожнював сонячне світло, а великі вікна в залі для зборів давали змогу насолодитися ним сповна. Але сьогодні було не до насолод. За столом зібрались усі ангели виконавчого устрою та представники влади Раю. Вершки небес. Еліта. Розбещені самозакохані виродки. Туріель ненавидів добру більшість присутніх і з радістю зачинив би їх у тортурних кімнатах, як вони того заслуговують. Але без цих зарозумілих покидьків йому не впоратися з устроєм небес. Принаймні, поки що. Батьків трон порожній і допоки він не знайде його, вони потрібні.
– То що ми тут розводимо балаган? – запитав один з ангелів. – Демон навів трохи шороху. От і вся історія.
Він сидів, розвалившись на стільці, схрестивши ноги на столі, демонструючи присутнім
Брати Вінчестери – персонажі популярного телесеріалу «Надприроднє» («Supernatural»).