Помилка. Светлана Талан
з Ксенією Петрівною, – сказав Назар. Він назвав матір Вероніки по імені та по батькові, але вимовив ці слова з якимось глузуванням. Вероніці було боляче, але вона стрималася й промовчала. На правах старшого Назар мав головне слово, і з цим Вероніка вже змирилася.
– Я пропоную забрати Ксенію Петрівну до нас у місто. Вона буде під наглядом лікарів, а ти зможеш продовжити навчання.
– Я поговорю з мамою, – сказала Вероніка.
Дівчина зайшла до маминої кімнати, причинила за собою двері.
– Ну як ти, матусю? – спитала вона, побачивши, що жінка не спить.
– Нормально, – вимовила та нарозтяг, але вже майже чисто.
– Мамо, я хотіла з тобою поговорити.
– Про що?
– Ми з Назаром хочемо тобі запропонувати пожити в нас. У місті і лікаря можна викликати в будь-який момент, і я піду на навчання. А як тобі стане краще, зможеш повернутися додому. Може, тобі сподобається, то залишишся в нас жити.
– Дякую, донечко, але я нікуди не поїду. Тут я народилася, тут прожила життя, тут похований мій чоловік. Куди мені від нього їхати? Ні, його я не залишу.
– Але ти ж не зможеш жити сама.
– Знаю. Я все продумала. Скоро будуть мені приносити пенсію з інвалідності, нехай її хто-небудь забирає, лише б мені раз на день шматок хліба подавали та судно. Я розумію, що пенсія буде маленька, але хай забирають молоко від Зірки. Мені головне, щоб корову не здали на м’ясо, недобре буде, не по-людськи, вона он скільки нас годувала, – зітхнула мати. – А ти, Вероніко, їдь із чоловіком, не можна тобі ні навчання, ні чоловіка залишати.
– Мамо, може, ще подумаєш? – Вероніка поклала голову на подушку поруч із матір’ю.
– І нiчого мені думати. Я нікуди звідси не поїду, це моє останнє слово. А моє слово міцне – ти це знаєш.
– Знаю, мамо, знаю, – зітхнула Вероніка. – Тільки мені страшно тебе залишати на чужих людей.
– Це ненадовго. Я живуча, бачиш, як швидко йду на поправку?
– Це добре. Я поговорю з тіткою Валею, може, вона когось порадить.
– От і добре. Нехай знайде мені няньку, – жінка слабо всміхнулася.
Вероніка пояснила чоловікові, що запропонувала матір.
– Можливо, вона і має рацію, – сказав він. – Можливо.
Вероніка відразу пішла до мами Кіри і розповіла про ситуацію, що склалася.
– Воно, звичайно, негоже залишати матір у такому становищі, – сказала тітка Валя, – але й навчання не можна кидати. Ксенія стільки сил у тебе вклала, у те, щоб ти не застрягла в цьому селі. Якщо треба кого знайти в доглядальниці, то далеко ходити не треба. Бачила у твоєї сусідки тітки Тоні нового мешканця?
– Ні.
– До неї приїхала жити донька двоюрідної сестри. Та померла, а доньці ніде жити – свого житла в них не було. Ось і приїхала дівчина до своєї двоюрідної тітки. А тітці Тоні хіба погано? Вона вже й у віці, і погано бачить, а тут і помічниця, і жива душа в хаті. Одне погано, що дівчині роботи немає.
– Думаєте, вона погодиться?
– А куди їй подітися? Часи важкі, а жити за щось треба. Ти йди