Помилка. Светлана Талан
розлюченими й бездушними. Усі бачили розміри її живота, але вдавали, що не помічають. Вероніка не те щоб образилася, адже стояли в основному літні люди, їм теж нелегко, та й їсти хочуть всі однаково.
Кіра швидко насипала в тарілки підігріту картоплю й захрумтіла маринованим огірком.
– Коли в мене буде чоловік, – сказала вона, відправляючи до рота черговий шматочок огірка, – то буде він у мене ходити по будинку, як шовковий. З першого дня навчу його мити посуд і допомагати на кухні. Щоб він був білоручкою, як твій «крокодил»? Ніколи!
– Назар не білоручка, – заперечила Вероніка. – Навпаки, у нього золоті руки. Просто в нас розподіл праці.
– Ага! – Кіра розсміялася. – Ти – туди, – вона показала пальцем у бік плити, – а я – туди! – махнула рукою в бік телевізора.
– Чому ти так його не любиш?
– Чесно? – Кіра відклала виделку вбік. – Сама не знаю чому. От серцем чую, що в його душі живе черв’як. Знаєш, як ото яблуко може бути оманливе. Зовні воно й гарне, і стигле, а відкусиш, а всередині червиве. Ось такий і твій Назар. Занадто він правильний, а я не люблю таких. Краще б він був трохи відчайдушним, трохи тюхтієм, трохи випивав і був не такий розумний. А ось такі, як він, дуже правильні, мене напружують. Що він, сліпий зовсім? Не бачить, що тебе нудить на кухні, що тобі вже важко рухатися, не те, що його обслуговувати? Він не може зварити суп? Освіта не дозволяє? Чи руки бруднити не хоче? Я приходжу готувати йому тільки заради тебе. До речі, що приготувати?
Коли на кухні були закінчені всі справи, Вероніка глянула на годинник. Була майже північ. Добре, що завтра в неї немає першої пари, можна буде поніжитися в ліжку до дев’ятої години. Кіра заявила, що один день прогуляти заняття студенту не гріх, і подруги пішли до спальні.
– Можна я буду спати з тобою? – запитала Кіра. – Чомусь згадалося, як нас із тобою відправили в піонерський табір.
– Це було один-єдиний раз, – всміхнулася Вероніка, розстилаючи ліжко. – Ми так ревіли, що в бідних батьків назавжди відпало всяке бажання посилати нас туди.
– Ми лягали спати на свої ліжка, а вранці вихователі знаходили нас сплячими в одному ліжку, – сказала Кіра, і подруги розсміялися.
Вероніка бачила жахливий сон. Вона гралася з білявим хлопчиком, але дитина не хотіла від неї брати іграшки й постійно плакала. Вероніка взяла його на руки, розцілувала рожеві щічки, втерла хустинкою сльози. Намагаючись утішити, вона говорила йому ласкаві слова, але дитина не вгамовувалася й показувала кудись пальчиком. Вероніка поставила її на землю, узяла за руку.
– Веди, куди ти хочеш, – сказала вона хлопчику.
Він побіг, тягнучи її за собою.
– Не так швидко, малюче, – попросила вона, відчуваючи, що рухатися їй заважає великий живіт.
Але дитина так сильно стиснула її руку, аж Вероніці заболіло. Вона спробувала звільнитися, та рука дитини стала як металеві лещата. Хлопчик так швидко побіг, що вона не втрималася, впала й закричала від страху:
– Що