Помилка. Светлана Талан
сказала Уля, а Вероніка відзначила про себе, що голос дівчини так само приємний, як і зовнішність.
Вероніка не хотіла починати розмову при тітці Тоні й покликала Уляну із собою у двір. Виявилося, що Уля справді ровесниця Вероніки, що волею долі вона опинилася в будинку двоюрідної тітки й не хоче сидіти в тієї на шиї.
– Роботи ніде немає, а ви ж знаєте мою тітку, – зізналася Уляна, – ні-ні, та й дорікне шматком хліба.
Вероніка розповіла про свою пропозицію, і дівчина охоче погодилася.
– Я б і так вам допомагала, – сказала радісно Уля, – а як ще хоч на харчування щось зароблю…
– І молоко своє буде, і сметана, і сир, – додала Вероніка. – А ліки я буду сама купувати й привозити мамі.
– Навіть не знаю, як вам дякувати, – сказала Уля, і її великі зелені очі стали вологими.
– Давай на «ти», – запропонувала Вероніка.
– Давай!
– Ходімо знайомитися з моєю мамою. Вона в мене дуже хороша. – Вероніка схопила Улю за руку й потягнула за собою в будинок.
Поки Уляна розмовляла з мамою, Вероніка вийшла у двір, сіла на лавку поруч із чоловіком. Назар дістав сигарету, жадібно затягнувся димом.
– Ця дівчина погодилася? – запитав він, випустивши цівкою дим угору.
– Її звати Уля, і вона не проти допомогти нам, – відповіла Вероніка.
– На яких умовах?
– Вони з мамою будуть ділити її пенсію й молоко, а ліки я буду сама купувати й привозити сюди. Ти ж знаєш, що якісні ліки дістати важко, і платити за них доводиться стільки, скільки зажадають.
– Невже цій дівці недостатньо пенсії? – нервово запитав Назар.
– На лікування маминих грошей не буде вистачати, – якомога спокійніше сказала Вероніка. Їй стало неприємно, коли Назар назвав Улю дівкою. Від цього слова віяло вульгарщиною й неповагою, а їй дуже сподобалася дівчина.
– Але, люба, зрозумій мене правильно: моя зарплатня не безрозмірна… – почав Назар, жестикулюючи. Він завжди так робив, коли був чимось незадоволений. – Зрозумій, я не зможу твою матір забезпечувати дорогими ліками. У наш час треба думати про шматок хліба…
У Вероніки всередині все закипіло, немов там ожив вулкан, який давно дрімав.
– А тепер, – Вероніка підхопилася з місця, стала перед чоловіком, – послухай мене уважно. Я прийшла у твій дім і почала жити за твоїми правилами. Я готую те, що тобі подобається, ношу той одяг, який обираєш ти. Я кладу твої речі в тому місці, яке визначив ти. Я прекрасно знаю, що запальничка повинна лежати на пачці цигарок голівкою до відкритої сторони пачки, і ніяк інакше, а перестановку меблів робити в нас категорично заборонено. За твоєю порадою – ні, швидше настановою – я записую афоризми в зошит і вчу їх напам’ять…
– Вероніко… – Назар хотів її зупинити, але вулкан уже почав викидати лаву.
– Ні, дослухай мене до кінця, – продовжувала Вероніка. – Я вдячна тобі, що ти до мене добре ставишся, не піднімаєш на мене руку, не зраджуєш і не пиячиш із друзями після роботи. Але є в житті святі поняття. Передусім це моя