Пів’яблука. Галина Вдовиченко
директора мовчав. І вона вела далі:
– Це буде програма-провокація. Насправді ми будемо говорити про красу, але зі зворотного її боку. Провокація і гра полягатимуть у всьому, починаючи від назви. Глядач швидше зверне увагу на «Потвору», ніж на «Красу». І не помітить, як опиниться немов муха на стелі – догори ногами. Тобто подивиться на речі новим поглядом. Більшість шедеврів, скажімо, сприймають спочатку як виклик доброму смаку і гармонійному порядку речей. І Ейфелеву вежу, і Едіт Піаф свого часу зовсім не вважали надзвичайними і видатними… Усе це стається тому, що у справді красивому завжди є елементи потворності, а у негарному завжди є прояви привабливості. Але є одна суттєва відмінність: краса може бути підробною, а потворність завжди правдива.
Співрозмовник слухав її мовчки.
– Ось список тем для перших випусків програми, – перейшла до конкретики Луїза і подала своєму мовчазному візаві аркуш із друкованим текстом. – Потрібні помічники-журналісти для розробляння тем і режисер із нестандартним поглядом. У кадрі працюватиму я.
– Почекайте, – озвався нарешті заступник і пішов за директором.
Вона загіпнотизувала обидвох своїми очима коньячного кольору, натиском і чітким баченням того, що робитиме. Ніколи дотепер їм не доводилося бачити таку потворність, що пульсує потужними хвилями життя, – у досконалій упаковці. Ця жінка була позбавлена усіх комплексів, пов’язаних із зовнішністю, виглядала настільки нестандартно, що бентежила лише своєю присутністю.
Її взяли на випробувальний термін, але всі знали від самого початку, що вона працюватиме на телеканалі.
Коли знайомили з творчою групою, Луїза вперше побачила чоловіка, подібного до великого Вінні-Пуха, який всупереч етикету перший подав їй руку і сказав: «Кінь».
…Жодного іншого чоловіка вона б не чекала за столиком у кав’ярні вже п’ятнадцять хвилин. Навіть на ділових зустрічах робила поправку лише на десять, не більше. Великодушно, хоча й дещо зверхньо, давала фори непунктуальним і нездатним правильно розрахувати свій час. Жила за годинником, наставленим на п’ять хвилин вперед. Коли її запитували: «Котра година?» – вона, глянувши на мобілку чи на циферблат наручного годинника, відмінусовувала для інших свої рятувальні хвилини.
Де ж той Кінь? Треба нарешті встати і піти.
…При першій зустрічі він запитав її:
– Де ви працювали?
Вона назвала бюро перекладів Оксани Смик та «Інтернешнл Хаус». Це були останні місця роботи.
– Чому не на радіо? – з цікавістю розглядав він її, витираючи велике жовте яблуко рукавом свого джемпера. – З таким тембром голосу! Хоча вам і в кабінеті психологічного розвантаження ціни б не було. Або у службі «Секс по телефону».
Добре, що він не побачив виразу її очей, – хтось із хлопців у кімнаті зі смаком захрумтів яблуком, і вона відволіклася на різкий звук. Що тут у них, apple-break? Її обличчя, коли вона знову подивилася йому у вічі, залишалося незворушним. Вона