Пів’яблука. Галина Вдовиченко
газети, до якого входило кілька відділів. Писати самій часу не залишалося. Не раз пізно увечері перед «скиданням» номера переглядала готові шпальти газети і розуміла, що завтра читач триматиме у руках пристойний, такий, що не соромно, номер газети, але жодної публікації під її прізвищем там не буде. Її зусилля розчинялися тепер у кожній сторінці – від заголовків до підписів під фото. Втомлювалася вона ще більше, а особистий результат губився в загальній справі. Знайомі при зустрічі неодмінно запитували: «Чому ти не пишеш?…»
У неї не залишалося ні сил, ні часу на свої матеріали. Її задуми тепер втілювали інші, а вона відчувала себе зручним для команди тренером. Ділилася з початківцями своїми ідеями, сама телефонувала зіркам, аби ті не відмовили в інтерв’ю невідомому наразі журналістові. Безпорадним допомагала скласти список запитань. Потім редагувала тексти, виправляла смислові й навіть орфографічні помилки, викреслювала відверту дурню і прибирала двозначності. «Як відчутно прогресує ваша Стахура, – зауважила якось Ірина, гортаючи свіжий номер “Площі Ринок”, – я думала, з неї нічого путнього не вийде…»
Напередодні саме з цим матеріалом Стахури Галя особливо намучилася, і тепер, після зауваження подруги, вкотре замислилася над тим, що своєю підвищеною увагою до таких нездар вона знищує себе як професіонала. Обмежує себе, заганяє у прокрустове ложе нереалізованих можливостей. Журналіст, що лише редагує? Ще трохи, і її перо виявиться іржавим.
Писала вона тепер лише у відпустках. Це були не газетні матеріали, а записи у блокноті-щоденнику: думки, спостереження, замальовки, діалоги – писанина для себе. Одного разу на відпочинку в Карпатах, у Гребенові, побачила на березі річки Зелем’янки закинуту напівзруйновану будівлю. Таких будівельних викиднів у роки економічного занепаду в горах не бракувало. З провалля вікон пнулися до сонця гілки ув’язнених арматурою та бетоном дерев і кущів. Уздовж страхітливого плоду збоченських стосунків людини і природи тягнулася доріжка з бетонних плит – у нікуди, у хащі дикої бузини. Зі шпар між плитами лякало порожнечею провалля вічної темряви. Поки поверталися на базу, Галя розповіла дітям історію, яку придумала по дорозі. Фільм жахів про зміїне місто в закинутій карпатській будівлі, фільм про те, як природа мститься людям за насилля над собою. Вона й справді наче переповідала побачене на екрані – хлопці слухали, роззявивши роти. А вона думала: треба записати, це ж готовий сценарій. Завтра запишу.
Але пролетіло завтра, промайнуло післязавтра, минув тиждень. Закінчилася відпустка, розпочався новий робочий рік, а вона так нічого й не записала. Натомість дуже швидко забула деталі, героїв і навіть фабулу – пам’ятала лише, що події в її історії розгорталися динамічно й моторошно, аж мурашки бігли за плечима.
Вона і далі працювала у газеті, хоча вже була впевнена – незабаром у її житті відбудуться зміни. Уява малювала журнал, глянцевий, про неординарних людей для неординарного читача. Назва його точно передавала б зміст – «Цікаво жити». Не маючи жодного варіанту