Пісні про любов і вічність (збірник). Любко Дереш
знов поліз пробувати. А я сиджу. А нога в дереві. А я вже ледве-ледве.
Цілу ніч щось бурчав у норі своїй Інокентій, не показувався. Другий світанок я вже геть як мрець зустрів на тій вишні. Вже пташки до мене прилітали, дивилися, чи скоро я доспію, вже я сам не йняв віри, що мене звідтіль зніме хтось, коли Інокентій вилазить із дупла і каже:
– Ну, майже відпустило. Ще трохи цілителя хай потримає, і можна знімати.
І надвечір виліз до мене Інокентій на гілку, сів поруч і питає:
– Ну що, будеш злізати чи ще постоїш?
– Та вже би зліз, якщо є на то така ласка, – вже так тихенько йому кажу.
– А людей за гроші сцяки пити будеш учити?
– Ой, та вже нічого научати не буду.
– Ну, тоді підеш дяком до мого брата служити.
І такого мені дав запотиличника, що я з тої вишні просто у скирту гною шусь – а там уже як дома. Відлежався у гноївці, витягли мене Інокентій із Мариною та й понесли до потічка помити. Відмили там, у чисту сорочку одягли і питають:
– А що, до отця Романа підеш чи в нас залишишся?
– В отця Романа, – каже Марина. – Одарка борщу наварить, пампушків наготує, сметанки в тарілку покладе, петрушкою посипле…
– А в нас також лад, – Інокентій каже. – Дамо тобі драного кожуха, поселимо на горищі, будеш нам комина чистити, а я тобі за це дам таку ласку – поганки зі мною по четвергах їсти. Ой, поганочки, ой дрібнесенькі! – аж трясеться весь.
– В отця Романа, – каже Марина, – хата світла. Вікна до стелі. Все чисто виметено. А як Михась лазню заладить, то аж хочеться жити.
– А в нас теж добре, – Інокентій каже, – Наїмося блекоти з тобою і поліземо на вишню чортів ганяти. А як хто прийде, ти його за руки вхопиш, я його за ноги візьму, і як потягнемо, так з нього всі біси й посипляться.
– В отця Романа до сповіді підеш, в чистому ходитимеш, – каже Марина.
– А в нас вогень розпалимо і кізяк курити будемо, а потім назад, на горище, з молитвою, в драному кожусі, на морозі стоячи, спати. Вибирай, куди підеш.
– Та я що, – кажу їм, – я людина маленька, кізяк на морозі курити не потрафлю. Піду я до отця Романа дякувáти, а вам низько кланятись.
І пішов до отця Романа. А там у нього й вулики, й корови, й нову дзвіницю ставлять – роботи вистачає. То я вже при храмі в комірчині поселився, та й живу. Сад доглядаю, оце часом аличі вийду продати чи яблук. Отаке.
– Людоньки, чи це чувано, – сказала моя мама. – що це, чи не 113-та?
– Вона, вона, пиняйте її, – сказав нам чоловік.
– Дякуємо за аличу, – кинув я на прощання.
– Тримайтеся купи, – озвався чоловік, і 113-та рушила разом з нами на Львів.
На пил при дорозі падали перші великі краплі дощу.
2011
Інтермеццо
Я не боюся крові
Другові Бо
Що знає чоловік про себе?
Чоловік – Аполлон. Він – сонце. Його шлях лежить на північ, у Гіперборею, а потім назад, в ойкумену.
Мій друг Борис – філософ. Він читає книги. Книга за книгою, книга за книгою. Борис каже: якби