Пісні про любов і вічність (збірник). Любко Дереш
Будиночок над долиною Здихальнею порожній.
Будиночок тоне в зелені. Хата, наполовину обплетена плющем, наполовину диким виноградом, практично непомітна знизу, з дороги. Її захищають високі дерева на схилі. А звідси, куди сягають лиш їхні верхівки, відкривається панорамний вид на Григорівку. Уже вечоріє, і від зелені починає сходити сирість. Саша знаходить сліди чаювання в зарослій хмелем альтані.
– Тут хтось був! – каже вона, вказуючи на китайський чайник і три чашки з недопитим чаєм.
– Діді Ольгердівно! – Я ще раз гукаю, і луна котиться аж до гори на протилежному кінці Здихальні.
– Може, по молоко пішла, – припускає Віктор.
– Або з лука стріляє, – додаю я. – Сашо! Ти що робиш? Зупинись!
Але Саша відчиняє двері в дім і заходить досередини. Оператор знімає, як у нього перед об’єктивом зачиняються дві половинки дверей.
– Єсть, – каже Діма, чоловік з камерою.
– Знято, – підтверджує режисер, і звукооператор з полегшенням опускає волохатий мікрофон-«собаку» додолу.
У домі. Камера з-за плеча. Саша заходить у передпокій. Нервово озирається. Входить у світлицю. Наїзд на рояль. Пробіг по вікнах. Затримка на глобусі, що звисає на нитці зі стелі.
– Це справжній? – зойкає Саша, і оператор наводить різкість на череп, що стоїть під картиною. Ні вона, ні Діма раніше сюди не потрапляли.
– Муляж із парафіну, – кажу їй.
Оператор водить камерою – знімає узори на стінах
і стелі. Намальовані коричневими пастелями, вони нагадують хижі лапи якихось в’юнких рослин. Лапи обплітають кімнату, вповзають часом на стелю, часом підповзають до вікон.
Я підходжу до південного вікна. В цьому куті я бачу графіку, намальовану моєю подругою Вікою, з якою ми жили разом три роки.
– Що це? – питає Саша в уже знайомій для всієї знімальної групи манері. «Що це? Це дім? Вау! А це що? Це пліт? Ого! А це хто? Козак? Не може бути!» Діма з камерою нависає над нею. Саша розглядає щось, схоже на картину. На підлозі, притиснута з трьох сторін каменями, а з четвертої – картоплиною, лежить майстерно виконана мапа. Вона нанесена на міліметрівку, має розміри метр на метр і вщерть заповнена детальним рисунком. Має вигляд концентричних кіл, переділених на сектори.
– «Трансцендентне», «іманентне», «універсальне», «індивідуальне», «абсолютне»… – зачитує Саша, а Діма знімає, знімає, побільшеним планом, наїздом, збоку, по букві, по слову, по сектору.
– «Символ», «відлуння», «далеч», «симетрія», «одночасність», – наче в маренні, проговорює Саша. – Що це?
Вона дивиться на Віктора, лідера.
– Ну, скоріш за все, це якась мапа. Виглядає доволі зловісно…
На кухні чується дзенькіт розбитого скла. Діма переводить погляд камери на кухню.
На кухні знаходимо уламки розбитого дзеркала. На кухні нікого немає.
Ми затіваємо з Сашею суперечку про те, чи висіло біля печі дзеркало і якщо не висіло, то звідки ж узялися друзки.
Віктор гне свою лінію:
– Дивись,