Пісні про любов і вічність (збірник). Любко Дереш
пальці своєї ноги, коли розсік його рискалем, закопуючи Бориса на пустельному піщаному пляжі на Дніпрі. Дюни були порослі вербою, ми називали їх чапарралем. Борис лежав на дні могили, яку ми викопали разом. Я присипав його з лопати піском, стараючись не засипати паперової рурки, через яку Борис збирався дихати. Не питайте мене, навіщо йому це було потрібно.
Мій друг Борис – Аполлон. Він багато разів їздив на Північ, а потім повертався в ойкумену. Цього літа Борис ходив у похід в Карпати. На початку осені у своєму блозі він написав такі слова:
«…Після того як проявилося дещо, воно стало всім, бо нічого, крім буття, бути не може. Єдиною думкою, котра могла б виразити це, є Я ЄСЬМ, де Я – тільки стрілка, вказівник, маркер того, що є буття. Будь-яка інша думка применшила би буття, зробила б його фрагментарним, перетворила би світ на множину речей. Вони залишились би тим самим буттям, але буття втратило би простоту і ясність. Перебування в повноті позбавлене будь-яких оцінок, емоцій. Не можна сказати, що це – добре, бо немає злого, та й хто може оцінювати, і стосовно чого, якщо є тільки Єдине, а більше нічого».
Під невеликим описанням значилося: «Подія сталася 19 серпня, у день Преображення Господнього, біля гори Піп Іван, Чорногорський хребет, Карпати».
Що знає про себе чоловік? Чоловік не знає про себе нічого.
2011
Осінь мага
Ми зустрілися з Ольгердом Костянтиновичем після тривалої розлуки. Мабуть, року півтора ми не бачились. Він простував до мене під мостом, що на виїзді з Києва, з ментоловою сигаретою в руці.
– Невже я так сильно змінився? – спитав він мене.
Я побачив його, щойно коли він опинився за кілька метрів від мене. Можливо, тому, що був, як завжди, непримітним, наче мімікруючий метелик. А може, тому, що з роками ставав дедалі прозорішим для людей загалом.
Болотяного кольору поношена куртка добре приховувала його на тлі травневого сіро-жовтого бетону Видубичів. Вона ніяк не нагадувала про того Ольгерда Костянтиновича, якого я бачив востаннє: фрак, біла сорочка, манжети із запонками, бант, зачесане назад волосся, наче в композитора-романтика, сигара, пронизливий погляд людини, яка знає, що значить ходити в море під вітрилом. У нашому звичному місці зустрічей, де подавали добрий мате, він висловився якось у тому дусі, що, мовляв, усе його зовнішнє зараз – суто аполлонічне: впорядковане й мирне. Тоді як усередині клекоче хаос, про який ніхто не має й гадки. Висловився, як і слід говорити магам.
Йому було вже далеко за п’ятдесят. Він виглядав на гребені останнього злету сил: довгий плащ, щетина, вертикальні леверкюнівські зморшки на щоках, загалом німецьке, а може навіть швейцарське обличчя – обличчя блакитноокого лісоруба-протестанта, шкіряна сумка з атрибутами, призначення яких ніколи не стане відомим ані мені, ані широкому загалу.
Серед атрибутів десь мала бути олія герані. Як і персонаж Томаса Манна, Ольгерд Костянтинович страждав на тривалі мігрені.
Сигара – майже випадкова в його руках. Зазвичай – «прилуки». Іноді щось ментолове.
Зараз,