Купальниця. Галина Вдовиченко
на обличчях. Кароліні пощастило: якийсь чоловік звільнив місце саме тоді, коли вона проходила поруч, і вона влаштувалась біля великого годинника на стіні, навпроти кіоску «1001 дрібниця у дорогу». Коли прийде час, залишиться встати і вийти сходами на перон.
Які дрібниці люди беруть у дорогу? Так виглядало, що газети, книжки та іграшки. Щоб роздивитись як слід, довелося б підійти ближче, ризикуючи втратити своє місце. Їй було добре видно лише задню стіну великого кіоску, викладену яскравими іграшками – там були барбі, машинки, м’ячі, ігри, пазли, навіть набори пасочок для піску. Ці тисячі дрібниць призначались маленьким пасажирам, але вони, на диво, поводились тихо, не звертаючи уваги на вітрину.
Кароліна спостерігала за тим, що відбувалося поруч. Навколо вирувало життя. Люди пили каву з пластикових стаканчиків, розмовляли по телефону, дрімали, підхоплювались, зачувши нерозбірливу інформацію про прибуття поїзда, прислухаючись та перепитуючи, до якого перону треба поспішати.
Збоку хтось гучно вилаявся. Худорлявий одноногий нагадав їй батька, і не лише голосом та словесними конструкціями. Його очі підозріло нишпорили по залу, він говорив, ні до кого конкретно не звертаючись, поливав добірною лайкою когось, кого називав «вони». Слухачі та глядачі були йому не потрібні, він натхненно тримався своєї хвилі. Так само щиро й артистично вигукував би свої прокльони і в порожньому залі очікування. Пересувався він стрімко, вправно переносячи своє легке тіло з двох паличок, які міцно стискав у кощавих пальцях, на ногу в розтоптаній кросівці. Порожня підгорнута холоша розгойдувалась від його енергійного руху.
Біля вітрини з іграшками галасливий хамула різко зупинився, наліг грудьми на прилавок і стишився, неспішно роздивляючись, чим тут торгують. Не помічав, що його теж розглядають. Його єдина кросівка була геть зношена й збита на один бік. Чорні штани давно набули особливого сірого кольору, який утворюється – Кароліна знала це – від багаторічного носіння, і не так від того, що інших немає, скільки від особливої любові саме до цих, найзручніших. Її батько мав такі самі.
Чоловік смикнув головою, розвернувся до людей, обвів їх уважним важким поглядом – Кароліна ледве встигла опустити очі – і вибухнули прокльони, понісся вихор злоби по периметру зали. Одноногий мчав на швидкості, спираючись на дві різні палички, чорну та світло-коричневу, однакові гумові ратиці шургали по кам’яних плитах. Його голос змовк за спиною – і знову виринув, забринів на повну силу праворуч, звідки його вперше почула. Несамовитий хід зупинила перешкода з іграшок. Чоловік завмер, переніс вагу тіла на прилавок з газетами та книжками, переводячи погляд з гоночних машинок на мотоцикли, з мотоциклів на трактори…
Продавчиня вийшла зі своєї будки, причинивши двері, щось кинула у смітник неподалік і повернулась. Вона не звертала уваги на дивака-роззяву і не боялась залишити його перед розмаїттям звабливих та яскравих іграшкових абищиць, призначених згідно вивіски, у дорогу. Вона його