ЛСД. Ліцей слухняних дружин. Ірен Роздобудько
як на це реагувати. Втекти? Але мої ноги стали бамбуком, котрий вмить пустив глибокі паростки в землю, а язик розпух і прилип до гортані.
– А… Ну, звісно… – промовив Саксофон. – Ви ж до того ще й німі!
І посміхнувся.
У мене запаморочилось в голові. Перед очима пливло його обличчя – молоде і зухвале. Його нахабний вираз геть не в’язався із вишуканим фраком і білим нагруддям.
Я чхнула, адже вперше почула запах тютюну і вимовила, ледь ворушачи язиком в пересохлому роті:
– У нас не палять…
– Ох, вибачте, – знущальним тоном сказав він і додав: – У вас не палять, не какають, не лаються, не вживають алкогольних напоїв.
Після цих брутальних слів мене затрусило, немов я сиділа на електричному стільці.
Який жах!
Я майже знепритомніла. І мої ноги-стовбури вмить скосило гострим лезом. Я почала повільно осідати на землю.
Він ледь встиг підхопити мене.
Краще б цього не робив! Мені стало зле: вперше в житті відчула на собі чужі дотики і здригнулася від жаху й огиди!
– О! Ти легенька, мов колібрі, – продовжував знущатися він. – Певно, харчуєтесь тут самим нектаром?
Ось він – той жахливий світ, від якого нас застерігали вчителі і вихователі.
Господи, навіщо це мені?! Що тепер робити?
Кричати я не могла. Рот наповнився слиною, ніби мене ось-ось знудить.
Готувалася розпрощатися зі світом і розуміла, що це та незворотна крапка, за якою починається моя трагедія: тепер я займана!
Чужими руками.
Чужим запахом.
Чужим поглядом.
Збезчещена.
І якщо я зараз закричу – про мою ганьбу дізнаються всі!
Тепер у мене є жахливий шанс залишитися тут на віки вічні прибиральницею туалетів, як та жінка, на могилу якої ми плюємо!
– Яке зашугане звірятко… – видихнув він мені прямо в обличчя. – Бідолашка…
І тут сталося найостанніше, найгидотніше, що тільки може статися з нами: він наблизив своє обличчя до мого і щось тепле, вологе, вимогливе, м’яко огорнуло мій рот, втягуючи мене в себе – всю.
Я закрила очі, в молитві промовляючи пункти нашого Статуту – Вдячність… Повага… Слухняність… Мовчання… Терпіння…
Очікувала, коли нарешті цей удав проковтне мене і я зникну в його пащі, щоб нічого більше не відчувати.
Але він не проковтнув.
Відсторонився, роздивляючись мене. Зітхнув. Певно, я мала жалюгідний вигляд.
– Ну, вибач… – сказав він. – Шкода, що ти така гарна і що ти тут.
Я стояла перед ним, мов дерево. Здається на мені тріпотіла кожна волосинка. Потім він сказав:
– Слухай-но… Як отямишся, приходь під вашу чортову браму – за двадцять кроків від лівої хвіртки. Я помітив – там є дірка. Чекатиму там щовечора. У мене є мотоцикл – поїдемо, покажу тобі життя! Прийдеш?
Недобре розуміючи змісту його слів, я просто затрясла головою: ні, ні, ні.
Нарешті у мене стало сили відштовхнути його.
Я повернулася і повільно, як у сні, побрела в глиб саду, очікуючи на жахливі кроки позаду.