ЛСД. Ліцей слухняних дружин. Ірен Роздобудько
лікарем з позначкою, що це «спадкове».
У дортуарі настала така тиша, що ми почули, як в саду падають яблука.
Ми закам’яніли. З нас можна було ліпити скульптуру «Десятий секстет під впливом паралітичного газу».
Першою отямилась Рів.
Вона почала хутко згрібати докупи аркуші, укладати їх назад, до теки.
Сунула її до рук паралізованої Ліл.
– Негайно неси це все назад! У тебе є щонайбільше тридцять хвилин до сходу сонця!
Ліл схопила теку, сунула її під нічну сорочку і прожогом вискочила з дортуару.
Ми лишилися сидіти в тих самих позах. І кожна з нас молилася про повернення Ліл, подумки долаючи її шлях коридором, садом, в кабінет крізь вікно – і назад.
Стрілки настінного годинника крутилися, мов скажені.
Нам здавалося, що Ліл не було цілу вічність.
Коли вона увійшла – з білим обличчям і хворобливо червоними щоками, ми зарухались, розминаючи застиглі м’язи.
Всі були втомлені.
Ліл одразу полізла під ковдру.
– Тепер вірите? – слабким голосом запитала вона.
– Можливо… – пробурмотіла Озу.
– Не знаю… – сказала Мія.
– Але… – пискнула Іта. – Я не розумію…
– Тихо! – крикнула Рів і скомандувала: – Спимо!!!
Коридором вже лунали кроки вчителів і вихователів, котрі після від’їзду гостей поверталися до своїх кімнат.
За п’ятнадцять хвилин до сходу сонця ЛСД поринув у короткий вранішній сон…
Дорогий щоденнику…
Те, в чому ми були впевнені, і те, чого нас вчили: за межами нашого закладу світ недосконалий. Досконалим його мусимо зробити ми – курсантки, випускниці. Ми мусимо зробити його кращим і правильнішим. У нас важка місія, але й вчимося ми недаремно!
Кожна з нас – немов краплина світла, від якої пустить промінці добро.
Пані Вчителька малювала нам схему на дошці: купа кружечків, від яких відходить мережа тонких ліній. Поза цією мережею – чорна порожнеча. І чим більше буде таких промінців, тим щільніше ми охопимо світ, обплетемо його увесь – і він стане справжнім раєм.
Своїм прикладом служіння і покори ми покажемо, як важливо нести в собі – для інших! – всі постулати нашого Статуту.
Певно, Тур була надто нетерплячою і невдячною. Вона хотіла отримати все й одразу, не встояла перед тимчасовими складнощами, проявила слабкодухість.
Хоча з приводу всього прочитаного у мене і з’явилися деякі питання. Вони роз’їдали мене зсередини.
Скажімо…
Ну, як можна було різати себе ножем стільки разів. Бр-р-р! Це ж неестетично! Вульгарно! Зрештою – гріх. Ми ж мусимо нести свій хрест – тобто виконувати свою місію до кінця!
А як можна було скривдити Алекса? Гарнішого чоловіка годі було пошукати!
А якщо Тур злукавила у своїх записах, приховуючи своє справжнє обличчя, і дійсно закохалася в іншого – в стріта? Брудного брутального стріта, що курить сигарети, вимовляє заборонені слова і накидається на тебе, безборонну, мов на шматок м’яса?