Самійло Кошич – козак-легенда. Дмитро Воронський
Одарко, до нас син приїхав?! – почувся сильний чоловічий голос, із заднього двору вийшов кремезний, широконосий чоловік, тримаючи в руках заступ. Це був Сидір Вовк – батько Якима.
Сидір окинув оком козаків і спитав:
– Добридень! Хлопці, ви від Якима?
Самійло хотів відповісти на привітання, але в нього наче язик налився свинцем. З великою натугою, ніби піднімаючи вгору кам’яну брилу, Кошич вимовив:
– Помагай Боже! На жаль, лихі вісті ми принесли у вашу господу. Якима вбили татари.
– А-а-а, си-ину-у мій!!! – не своїм голосом заволала стара мати. Сповзаючи по стіні, Одарка закрила обличчя руками й тяжко заплакала, час від часу вигукуючи ім’я сина.
– Мій братик помер! – жалібно проквилив Іванко, з його очей полилися дрібні сльози.
Обличчя Сидора наче почорніло, на чолі залягли глибокі зморшки, він немов за хвилину постарів на п’ять років. Кинувши заступ на землю, батько спитав глухим голосом:
– Де він похований?
– Біля ріки Самари, на краю татарських володінь, – сказав Рудий. – Ми поховали його в братській могилі.
– Батько отаман направив нас до Тернівки, щоб ми віддали вам Якимову частину військової здобичі, – додав Кішка, простягаючи коштовну шаблю старому Вовку.
Сидір ступив крок назустріч Самійлові й тремтячими руками прийняв від нього зброю.
– Дякую вам за те, що приїхали до нас, прошу до господи, – глухо вимовив Вовк.
На крики матері збіглися найближчі сусіди родини Вовків. Жінки завели Одарку до другої половини хати. Разом із Сидором та козаками до кухні зайшло кілька чоловіків, серед яких виділялися опецькуватий Панас Байдак та Андрій Шпильовий, що був високий і худий, мов журавель. Сидір виставив на стіл горілку й чорний хліб, хтось приніс смажену курку та печених буряків зі сметаною. Вовк заходився частувати гостей. Пом’янувши загиблого, люди почали розпитувати козаків про Якима та козацьке життя. Самійло, уникнувши деяких подробиць, розповів про те, як був убитий Яким, виділяючи Матяша як рятівника решти козацької ватаги.
Вкрай тяжко було бачити Кошичу вбитого горем батька та чути стогони старої матері. Самійлові й самому захотілося пустити сльозу, але він стримував себе, волів не показувати свою слабкість. Посидівши з годину в хаті, Кішка встав із-за столу й повідомив, що хоче пройтися околицями села. Марко та Семен приєдналися до нього.
– Як же тяжко було дивитися на страждання батьків, – вимовив Семен, виходячи надвір.
– Так, це велике горе, коли батьки ховають своїх дітей. – Рудий перехрестився, Самійло з Семеном також поклали на себе хрест.
– А що будемо робити далі – поїдемо до Черкас? – спитав Турбай.
– Та ще до ярмарку багато часу, може, заїдемо до мене в Канів, – запропонував Кошич.
– Гарна ідея, Кішко! – кинув Марко.
– Я за! – підтримав Семен.
– От і добре, – усміхнувся Самійло. – Давно вже я своїх батьків не бачив.
– Може, сходимо