Самійло Кошич – козак-легенда. Дмитро Воронський
холодною рукою ката загнавши лезо між шиєю і звіриною головою. Далі незнайомка знову притиснулася до дерева й підняла ножа. Дівочі очі, не кліпаючи, споглядали замурзаного в багнюці козака.
– Стій на місці, бо я тебе вб’ю! – гучно промовила дівчина, і Самійло зрозумів, що вона не жартує. Він сам умів жбурляти ножі й бачив, що дівчина приготувалася до кидка.
– Я й так стою на місці. Не бійся мене, я біг тобі на допомогу. Я козак Самійло. А ти…
– Я нікого не боюся. – Дівчина криво всміхнулася, блиснувши біленькими зубами. – А хто ти такий, я не знаю. Розвелося тут харцизів усяких, вештаються по болоту, немов у себе вдома.
– Який же я харциз? Я з війська Байди, князя Вишневецького, бився з бусурманами в Хортицькій Січі. Мене в Каневі та Черкасах кожен пес знає. – Розповідаючи це, Кошич вклав шаблю в піхви й пильніше роздивився дівчину. Аж тепер він завважив, яка вона красуня. Дівчина мала кругле обличчя, блакитні очі, ніжну білу шкіру підкреслювали чорні брови та розплетене волосся кольору безмісячної ночі. Тонкі вуста правильної форми були рожеві, мов коралі. Хоча дівчина мала тонку фігуру, Самійло відчував, що в незнайомці таїться велика фізична сила. Дівчина одразу здогадалася, що сподобалася козакові. Опустивши руку з ножем, вона заговорила:
– Чого ти на мене витріщився, наче циган на кобилу?
– Бог дав людині очі, щоб дивитися, – усміхнувся Самійло. – Як тебе звати? Що ти робиш сама на цьому болоті? Тут небезпечно, тут десь нипає циган, я гадаю, що він розбійник.
– Мене звуть Міла, – повідомила дівчина. – Багато знатимеш – рано посивієш. – І відійшла вбік.
– Йди, куди йшов, не переслідуй мене. – Дівчина стрімко розвернулася й хутко пройшла між двома кущами.
– Стій! Не кидай мене, я заблукав. Допоможи мені дістатися до Ірдині, – розгубленим голосом прокричав Кішка.
Спливло кілька секунд, і гілля на одному з кущів розсунулося, на місці віт з’явилося дівоче обличчя з трохи наморщеним чолом. Якусь мить Міла роздивлялася козака, а потім, здійнявши очі вгору, видихнула, наче роблячи тяжкий вибір.
– Ой! Ну добре. Йди за мною, тільки ні про що мене не розпитуй і не чіпляйся, інакше я тебе покину.
– Дякую, у мене й на думці не було до тебе чіплятися.
Кошич прудко підійшов до Міли. Дівчина швидким кроком попрямувала в лісові нетрі так, наче це був не густий ліс, а міська вулиця. Міла так моторно йшла лісом, петляючи поміж деревами, що козакові за нею було важко триматися. «Хто ж вона така?» – думав про себе Самійло. Ще ніколи в житті він не зустрічав жінок, що могли вбити вовка з такою легкістю, ніби це було мишеня, та навіть і не чув про таких. Щоправда, писар Григорій Гусак, який вчився заморської мудрості, колись розповідав про те, що в сиву давнину існувало плем’я жінок-воїнів, котрих звали амазонками. Але це плем’я згинуло тисячі років тому. Міла аж ніяк не могла бути амазонкою.
«А може, Міла відьма чи мавка?!» – несподівана гадка стрілою впилася в мозок козака. Кішка