Над річкою П'єдрою, там я сиділа та й плакала. Пауло Коэльо

      Перш ніж почати

      Іспанський місіонер відвідував один острів і натрапив там на трьох ацтецьких жерців.

      – Як ви молитеся? – запитав святий отець.

      – У нас є тільки одна молитва, – відповів один ацтек. – Ми кажемо: «Боже, Ти Єси трійця, і нас є трійця. Змилуйся над нами».

      – Гарна молитва, – сказав місіонер. – Та вона не є саме тим молінням, яке чує Бог. Я навчу вас набагато кращої.

      Святий отець навчив їх одної католицької молитви і продовжив свій проповідницький шлях. Кілька років по тому, вже на кораблі, що віз його назад до Іспанії, йому довелося ще раз проплисти повз той острів. Із палуби він побачив на пляжі тих трьох жерців і помахав їм рукою.

      І в ту ж мить усі троє попрямували до нього, ступаючи по поверхні води.

      – Отче! Отче! – загукав один, підходячи до корабля. – Навчи нас ізнов молитви, яку чує Бог, бо ми не запам’ятали!

      – Байдуже, – відказав місіонер, побачивши чудо. – Я попрохав у Бога прощення, бо не зрозумів раніше, що Він говорить усіма мовами.

      Ця історія добре пояснює те, що я намагаюся розповісти в романі «Над річкою П’єдрою, там я сиділа та й плакала». Ми рідко усвідомлюємо, що нас оточує Надзвичайне. Чудеса відбуваються навколо нас, Божественні знаки вказують нам шлях, ангели просять почути їх, але: оскільки ми вивчили, ніби існують формули й правила, як дістатись до Бога, ми ні на що з цього не звертаємо уваги. Не розуміємо, що Він перебуває там, куди Йому дають увійти.

      Усталені релігійні практики є важливими: вони дозволяють нам мати з іншими спільний досвід поклоніння й моління. Та ми ніколи не повинні забувати, що духовний досвід є насамперед життєвим досвідом Любові. А в Любові не існує правил. Ми можемо йти за підручниками, контролювати своє серце, мати стратегію поведінки – та все це нісенітниця. Вирішує серце – і важить саме те, що вирішить воно.

      Усі ми вже мали такий досвід. Усі ми в певну життєву мить уже казали крізь сльози: «Я страждаю через кохання, яке цього не варте». Ми страждаємо, бо гадаємо, що даємо більше, ніж одержуємо. Страждаємо, бо наше кохання залишається без відповіді. Страждаємо, бо нам не вдається нав’язати свої правила.

      Даремно страждаємо: у коханні – джерело нашого зростання. Що дужче ми кохаємо, то ближчі до духовного досвіду. Справжні просвітлені своїми запаленими Любов’ю душами перемагали всі упередження епохи. Вони співали, сміялися, молилися вголос, танцювали, єдналися в тому, що cвятий Павло назвав «святим безумством»[2]. Були веселі, бо той, хто любить, – переміг світ, тож не боїться втратити хоч би що. Любити по-справжньому означає віддаватися сповна.

      «Над річкою П’єдрою, там я сиділа та й плакала» – книжка про важливість такого віддавання себе. Пілар та її приятель – вигадані персонажі, але символізують численні конфлікти, які супроводжують нас у пошуку Другої Половинки; рано чи пізно ми маємо перемогти наші страхи, адже духовний шлях долається щоденним досвідом любові.

      Монах Томас Мертон[3] казав: «Духовне життя полягає в любові. Люблять не тому, що хочуть зробити комусь добро, або допомогти, або захистити. Якби ми чинили так, то дивилися б на ближнього просто як на об’єкт, а самих себе вважали б великодушними й мудрими особами. Це не має нічого спільного з любов’ю. Любити – це зливатися з іншим і відкривати в ньому іскру Божу».

      Нехай плач Пілар на березі річки П’єдра поведе нас по шляху такого єднання.

      Пауло Коельйо

      Я сиділа та й плакала. За легендою, все, що падає у воду цієї річки, – листя, комахи, пташині пера – перетворюється на каміння її русла. О, якби лишень я могла вирвати серце в себе з грудей і пожбурити його в бистрину – й тоді не мати більше болю, ні журби, ані спогадів.

      На березі річки П’єдри[4] я сіла й заплакала. Від зимового холоду сльози на обличчі стали відчутними; вони розчинялися в студених водах, що струменіли переді мною. У якомусь місці ця річка з’єднується з іншою, потім іще з одною, аж доки – вже далеко від моїх очей та мого серця – усі ці води зіллються з морем.

      Нехай мої сльози течуть отак далеко-далеко, щоб моє кохання ніколи не дізналося, що одного дня я плакала за ним. Нехай мої сльози течуть далеко-далеко, і тоді я позабуду річку П’єдру, монастир, церкву в Піренеях, туман, дороги, що ми пройшли разом.

      Я позабуду шляхи, гори й поля, якими снила – снила, не знаючи власних снів.

      Я згадую про свою магічну мить, ту мить, коли вимовлене «так» або «ні» може поміняти все наше існування.