Над річкою П'єдрою, там я сиділа та й плакала. Пауло Коэльо
тільки тактовно підтримувати мовчанку.
– Ходім запитаємо, де автовокзал, – сказала я, щойно ми з’їхали з автостради. – Є прямі автобуси до Сарагоси.
Був час сієсти, тож на вулицях нечасто траплялися люди. Ми проминули якогось пана, потім молоде подружжя, та він навіть не спинився, щоб розпитати.
– Ти знаєш, де це? – запитала я перегодом.
– Де – що?
Він і далі не слухав, що я йому кажу.
І раптом я зрозуміла це мовчання. А про що ж мав би він розмовляти з жінкою, яка ніколи не подорожувала по світу? Що за радість бути поряд із кимось, хто відчуває страх перед невідомим, хто прагне стабільної роботи та заміжжя як у всіх. Я ж – от горенько! – балакала про тих само приятелів дитинства, струшувала порох зі спогадів про убоге містечко. Єдина моя тема.
– Ти можеш залишити мене просто тут, – сказала я, коли ми доїхали до, як видавалося, центру міста. Я намагалася поводитись невимушено, та сама собі здавалася сміховинною, безпорадною та нудною. Та він не спинив машину.
– Мені треба сісти на автобус до Сарагоси, – напосідала я.
– Я тут ніколи не був. Не знаю, де мій готель. Не знаю, де саме відбудеться лекція. Не знаю, де автовокзал.
– Розберуся, не переймайся.
Він стишив хід, та все-таки не зупинявся.
– Я хотів би… – сказав він.
Двічі не зміг закінчити речення. Я намагалась додумати, чого ж він хотів: подякувати мені за компанію, передати привіт кому-небудь із друзів, щоб у такий спосіб позбутися відчуття напруги.
– Я хотів би, щоб ти пішла зі мною на лекцію сьогодні ввечері, – нарешті промовив він.
Я відчула переляк. А може, він намагається виграти час, щоб якось залагодити незграбну мовчанку під час подорожі.
– Я дуже хочу, щоб ти пішла зі мною, – повторив він.
Можливо, я й була дівчиною з глибинки та не могла розповісти чогось особливого про своє життя, не мала блиску й привабливості міських жінок. Але життя в глибинці, хоча й не робить жінку елегантнішою чи досвідченішою, усе-таки навчає слухати своє серце й розуміти свій інстинкт.
На мій подив, інстинкт підказував, що він говорить щиро.
Я полегшено зітхнула. Ясно, що ні на яку лекцію я не піду, та принаймні здавалося, що поряд знову той люблений колись друг, і він кличе мене з собою в свої пригоди, бажаючи ділити зі мною свій неспокій і свої перемоги.
– Дякую за запрошення, – відповіла я. – Але в мене немає грошей на готель, і ще мені треба вертатися на заняття.
– Трохи грошей я маю, і ти можеш зупинитися в моєму номері. Замовимо з окремими ліжками.
Я помітила, що в нього виступили крапельки поту, хоча й було холодно. Серце почало подавати мені сигнали тривоги, які я, проте, не розуміла. Відчуття радості, що охопило мене перед тим, перемінилося тепер на неймовірну розгубленість.
Він раптом зупинив машину і подивився мені просто в очі.
Нікому не вдається збрехати, нікому не вдається нічого приховати, коли йому дивляться