Над річкою П'єдрою, там я сиділа та й плакала. Пауло Коэльо
зі мною у скиті Святого Сатурія[7], розповідаючи про свої мрії об’їхати цілий світ, тоді як наші батьки прохали в поліції про допомогу, гадаючи, що ми втопились у річці.
Я поцілувала його в щоку. І могла б сказати кілька похвальних слів. Могла сказати, що втомилась від юрми довкола. Могла нагадати про щось миле з дитинства, порадіти з того, як ним захоплюються інші.
Могла пояснити, що маю вже бігти, щоб устигнути на останній вечірній автобус до Сарагоси.
Я могла. Ми ніколи не збагнемо значення цих слів. Тому що в кожну мить нашого життя існують речі, що могли б статися, та врешті так і не сталися. Існують магічні хвилини, що минають непоміченими, і раптом десниця долі змінює наш світ.
Таке й сталося тоді. Замість усіх цих речей, які могла зробити, я спромоглася лише на слова, які – кілька тижнів по тому – і привели мене до цієї річки та змусили писати ці рядки.
– Може, вип’ємо кави? – тільки й сказала я.
А він, обернувшись до мене, уже приймав руку, яку простягала доля.
– Мені треба про стільки речей поговорити з тобою. Завтра в мене дискусія в Більбао. Я на машині.
– Мені треба повертатися до Сарагоси, – відповіла я, не здогадуючись, що іншого виходу вже й не залишалося.
Та за мить – можливо, тому, що я знов перетворилась на дитину, а можливо, через те, що нам не дано написати найкращі сторінки наших життів, – я сказала:
– Скоро свято Непорочного Зачаття, вихідні. Тож я можу поїхати з тобою до Більбао, а звідти вже до Сарагоси.
Почуте перед тим слово «семінарист» крутилося в мене на язиці.
– Ти хочеш про щось запитати? – сказав він, бачачи вираз мого обличчя.
– Так, – і я спробувала ухилитися. – Перед лекцією одна жінка сказала, що ти повертаєш те, що належить їй.
– Це не важливо.
– Мені важливо. Я нічого не знаю про твоє життя і вражена, скільки тут людей.
Він засміявся й повернувся до інших.
– Чекай, – сказала я, схопивши його за руку. – Ти не відповів на моє питання.
– Нічого, що б якось тебе зацікавило, Пілар.
– Я все одно хочу знати.
Він глибоко зітхнув і повів мене в один із кутів залу.
– Усі три великі монотеїстичні релігії – іудаїзм, християнство та іслам – є маскулінними. Священниками є чоловіки. Вони встановлюють догмати й пишуть закони.
– І що ж хотіла сказати та пані?
Він трохи завагався. Але таки відповів:
– Те, що в мене дещо інакше бачення речей. Я вірую в жіноче єство Бога.
Я зітхнула з полегшенням: та жінка помилялася. Він не міг бути семінаристом, бо у семінаристів не буває інакшого бачення речей.
– Ти дуже добре все пояснив, – відказала я.
Дівчина, що мені підморгнула, чекала біля дверей.
– Я бачу, що ми з тобою одного хову, – сказала вона. – Мене звати Бріда.
– Я не розумію, про що ти кажеш, – відповіла
Святий із Сор’ї, що жив у VI столітті.