Над річкою П'єдрою, там я сиділа та й плакала. Пауло Коэльо
не слід так думати про своє життя. Я маю повернутися до нього вже цього тижня».
Це, мабуть, вино подіяло. Хай там як, а хто не працює, той не їсть.
«Це якийсь сон. Він зараз скінчиться».
Та скільки я можу дозволити тривати цьому сну? Я вперше подумала, що могла б найближчими днями поїхати з ним у гори. Врешті-решт, розпочинався святковий тиждень.
– А ти хто йому? – запитала якась гарна жінка за нашим столом.
– Приятелька дитинства, – відповіла.
– І він таке робив ще дитиною? – далі питала вона.
– Що саме робив?
Здавалося, що розмова за столом потроху-потроху стихла.
– Ти ж розумієш, – наполягала жінка. – Чудеса.
– Він уже тоді вмів добре говорити, – відповіла я, сама не тямлячи, що кажу.
Усі засміялися, і він теж, та я так і не збагнула причини цього сміху. Але від випитого вина почувалася розкутою й не мала потреби контролювати те, що відбувалося.
Я замовкла, роззирнулася, зробила свою заувагу до якоїсь обговорюваної теми, про яку тут-таки забула. І знову поринула в думки про свята.
Я добре там почувалася, пізнаючи нових людей. Сперечалися про речі серйозні, але з жартами, і в мене було відчуття прямої участі в тому, що відбувається у світі. Принаймні цієї ночі я не була звичайною жінкою, яка сприймає життя через телебачення або газети.
Коли повернуся до Сарагоси, то багато чого зможу розповісти. Якби я прийняла запрошення на святкування Пречистої, то потім змогла б цілий рік жити новими спогадами.
«Він мав цілковиту рацію, не звертаючи уваги на мою балачку про Сор’ю», – міркувала я. І мені стало шкода самої себе: роками в шухляді моєї пам’яті зберігалися одні й ті самі історії.
– Випий ще трохи, – сказав якийсь білявий чоловік, наповнюючи мою склянку.
Я випила. Подумала про те, як небагато могла б розповісти своїм дітям й онукам.
– Я розраховую на тебе, – сказав мій друг так, що тільки я могла це почути. – Їдьмо до Франції.
Випите вино дало мені більше свободи, щоб сказати те, що думала.
– Тільки якщо зможемо з’ясувати одну річ, – відповіла я.
– Що саме?
– Те, про що ти говорив перед лекцією. У кав’ярні.
– Про медалик?
– Ні, – відповіла я, дивлячись йому в очі і з усіх сил намагаючись видаватися тверезою. – Про те, що ти тоді сказав.
– Потім поговоримо, – мовив він, міняючи тему.
Зізнання в коханні. Ми тоді не мали часу поговорити, але я могла б переконати його, що йшлося зовсім не про те.
– Якщо хочеш, щоб я поїхала з тобою, ти маєш мене вислухати, – сказала я.
– Я не хочу розмовляти тут. Ми ж відпочиваємо.
– Ти дуже рано виїхав із Сор’ї, – правила я. – Я – єдиний твій зв’язок із рідною землею. Через мене ти ближче до свого коріння, і це дає тобі сили йти вперед. Оце й усе. Не може існувати ніякого кохання.
Він вислухав мене, нічого не сказавши. Хтось підізвав його, питаючи