Над річкою П'єдрою, там я сиділа та й плакала. Пауло Коэльо
обмежився тим, що взяв мене за руку й попрямував до дверей.
– Краще б уже всім розходитися, – сказав він. – Пора пізня.
Коли ллє в Більбао, то відчуття, що це – по всьому світу. Хто кохає, повинен уміти втрачати й знаходити. Мій друг, певно, досяг рівноваги між цими двома краями. Йому весело, й він наспівує по дорозі до готелю.
Кохання винайшли божевільні.
Хоч вино ще не вивітрилось і барви довкола ще яскравіють, я потроху повертаюся до рівноваги. Мені треба тримати ситуацію під контролем, тому що найближчими днями я збираюся в подорож.
Буде неважко утримати цей контроль, бо я вже не під владою пристрасті. Хто здатен приборкати своє серце, здатен завоювати світ.
Почуєш мій вірш і мою сурму,
запону з серця твого зірву, —
як ото співається[9].
«Я б хотіла не контролювати своє серце», – думаю собі. Якби я змогла віддати його, нехай лише на вихідні, то ці краплі дощу на моєму обличчі мали б інший смак. Якби кохати було легко, ми тримали б одне одного в обіймах, а слова цієї пісні оповідали б історію, що є й нашою історією. Якби не було Сарагоси, куди по святах треба вернутись, я бажала би, щоб захмеління не минало ніколи і мені було вільно цілувати його, пестити, вимовляти й чути слова, що закохані кажуть між себе.
Але ні. Не можу.
Не хочу.
Рушаймо у політ, моя кохана[10], – співається в пісні. Так, вийти й полетіти. Наскільки мені це дано.
Він іще не знає, що моя відповідь на його запрошення – «так». Чому ж я хочу ризикувати? Тому що в цю мить я напідпитку і втомлена своїми одноманітними днями.
Та ця втома мине. І потім я захочу повернутися до Сарагоси, міста, що обрала собі для життя. На мене чекає навчання, відкритий конкурс на заміщення посади. На мене чекає майбутній чоловік, якого маю собі знайти, що не буде важко.
На мене чекає розмірене життя, з дітьми й онуками, з розпланованим сімейним бюджетом та щорічними святами. Я не знаю його побоювань, але знаю свої. Мені не потрібні нові страхи – досить тих, що вже є.
Я не змогла б – ніколи – закохатися в такого, як він. Я знаю його занадто добре, ми прожили поруч багато часу, я знаю про його слабкості й тривоги. Я не зможу обожнювати його, як інші люди.
Я знаю, що кохання й загати – однакові: якщо хоч якусь шпарину залишиш, струмінчик води неодмінно проникне, невдовзі він розірве стіни – і настане мить, коли ніхто не зможе стримати силу потоку.
Якщо стіни руйнуються, кохання оволодіває всім; і вже байдуже, що там є можливим чи неможливим, байдуже, чи можемо утримати кохану людину біля себе, а чи ні – кохати означає втратити контроль над собою.
Ні, я не можу залишити хоч якусь шпарину. Хоч би й найменшу.
– Хвилиночку!
Раптом він перестав співати. Швидкі кроки залунали по вологій бруківці.
– Ходімо, – сказав він, узявши мене за руку.
– Зачекайте! – гукав якийсь чоловік. – Мені треба поговорити з вами!
Але
Слова з аргентинського танґо 1969 р., текст Орасйо Феррери, музика Астора П’яццоли; фраза про божевільних вище – трохи неточна цитата звідти ж.
Слова з того ж танґо.