Над річкою П'єдрою, там я сиділа та й плакала. Пауло Коэльо
те саме, що й твій друг, але правдивими словами.
Я пошкодувала, що не була уважною під час лекції. Не спромоглася зрозуміти правильно сказане ним.
– Ми знаємо жіноче обличчя Бога, – мовила дівчина. – Ми – жінки, які розуміють і люблять Велику Матір. Ми розплачуємося за нашу мудрість гоніннями та вогнищами, але виживаємо. І тепер розуміємо її загадки.
Вогнища. Відьми.
Я придивилася до цієї жінки. Вона була гарна, її руде волосся спадало до середини спини.
– Поки чоловіки ходили на полювання, ми залишалися в печерах, у череві нашої Матері, дбаючи про наших дітей, – вела вона далі. – І саме тоді Велика Мати всьому нас і навчила. Чоловік жив у русі, тоді як ми перебували в череві Матері. Завдяки цьому ми помітили, що насіння перетворювалось на рослини, і повідомили про це наших чоловіків. Ми випекли перший хліб і нагодували їх. Виліпили першу посудину, щоб вони могли пити. І збагнули цикл народження, бо наше тіло повторювало місячний ритм.
Раптом дівчина зупинилася:
– Он вона.
Я подивилась. Посеред площі, оточеної круговим потоком автомобілів, бив водограй. А в центрі водограю була скульптура жінки у колісниці, запряженій левами.
– Це площа Кібели[8], – сказала я, бажаючи показати, що знаю Мадрид. Я раніше бачила цю скульптуру на десятках поштових листівок.
Та вона мене не слухала. Була вже на проїжджій частині, намагаючись проскочити поміж машинами.
– Ходімо туди! – кричала дівчина, махаючи з-посеред транспортного виру.
Я вирішила приєднатись до неї, тільки щоб запитати про який-небудь готель. Це божевілля вже почало втомлювати, і мені треба було поспати.
Ми дісталися водограю майже водночас: у мене серце вистрибувало з грудей, а в неї на губах цвіла усмішка.
– Вода! – казала вона. – Вода – це її втілення!
– Будь ласка, підкажи мені якийсь дешевий готель.
Вона занурила руки у басейн водограю.
– Зроби, як я, – звернулася вона до мене. – Торкнися води.
– І не збираюся. Але й заважати не хочу. Піду пошукаю який-небудь готель.
– Зачекай іще хвильку.
Дівчина дістала із сумки маленьку флейту й заграла. Ця музика буквально заворожувала: вуличний шум почав віддалятися, і моє серце заспокоїлося. Я присіла на край водограю, слухаючи звучання води та флейти, звернувши очі до повні над нами. Щось казало мені, – хоч я й не розуміла достеменно, – що там була частка моєї жіночої природи.
Не знаю, скільки часу вона грала. Скінчивши, обернулася до водограю й промовила:
– Кібела. Одне з утілень Великої Матері. Відає врожаями, годує міста, повертає жінці її роль священниці.
– Хто ти? – запитала я. – Чому попросила піти з тобою?
Вона обернулась до мене:
– Я – те, що ти бачиш у мені. Я належу до релігії Землі.
– Чого ти хочеш від мене? – наполягала я.
– Я можу читати в твоїх очах. Можу читати в твоєму серці. Ти палко закохаєшся. І страждатимеш.
– Я?
– Ти
Автор описує справжню мадридську площу.