Царівна. Ольга Кобылянская
йому дядьком. Це правда, що він лихвар, поганий, скупий чоловік; про те натякнула мені панна Марія сама в одній гіркій хвилині. На жадання Орядина, щоб видав йому хоч дещо з його маленького капіталу, відповів він, що капітал той лежить «в домі», в котрім і він, Орядин, пересиджує. Нехай позичає на дім у кого хоче, він не має нічого проти того. Так, а дім записаний на Зоню, за котру одну дав би собі і голову стяти. Такий він!
Але я вірю в Орядина, в його здатність, в його волю і тому успокоююся. Молилась я рідко досі, але за нього буду молитися. На горі, в тихій глибині лісу буду молитися. «Над сиротою Бог з калитою», – так бабуня казала!
(Дев’ять місяців пізніше.)
Гу! Як мене перейняло холодом! Гріюся і не можу розігрітися… Ха-ха-ха! І чи я все добре зачула, добре зрозуміла? Все? Боже мій, Боже! – і аж нині дізналась я о тім всім!..
Перед п’ятьма місяцями писав Орядин до Маєвського, щоб йому прислав його гроші. Благав на чім світ стоїть. Писав, що мліє з голоду, що лекцій, на котрі числив із певністю, не може дістати, а товариші, що спомагали його дотепер, бідні, і він не може приймати від них нічого, давиться їх данинами. І много, много такого! А Маєвський відписав йому на те, що коли медведеві діється добре, то нехай не йде на лід гуляти. Що він йому ніколи хліба не жалував, дверей перед ним не зачинював. Що був йому завсіди щирим дорадником і заступав радо місце батька; що останеться таким і на будуче. Однак вибраний Орядином завід не для нього. Не для бідного сироти, котрому батько оставив лише скрипку, а мати золоту обручку. Що дідом оставлений гріш має бути на випадок хороби або іншого нещастя. Дід його бажав собі також, щоб він вступив на теологію, в їх родині були з роду в рід самі священики. Він, такий сирота, повинен придержуватися традиції і звичаїв родинних і, яко син селянина, звертатися до народу й жити з ним. Нехай тому не фантазує про бог зна що, а вертає хутко додому та й вступає на теологію, бо час уходить і не вертається. Це він пише йому зі щирого батьківського серця і яко старий досвідчений чоловік, котрий вміє з життям числитись, хоч був також колись сам молодим, гарячим молодцем…
П’ять місяців пізніше, значить тепер, писав знов.
Сивіє, каже, з гризоти та впосліднє просить о свої гроші. Йому ведеться, просто як собаці. «Не пішлете мені моїх власних грошей, пише, то удамся до суду! Схаменіться, коли не хочете мати людської душі на сумлінні. Не пхайте мене в погань і не забувайте, що викликає нужда в людськім серці!»
А він, Маєвський?
– Отже, судові хоче віддати мене мій «син», – казав. – І діждався я з бідної, на сміх полишеної сиротини на старі літа підпори! – І розсміявся гірко. – Га! Нехай віддає; це вже наслідки нинішньої модної філософії; і я покорюсь їй. Я лише спитаюся: чи має він свідків на це, як мені дід його передавав гроші? Які гроші? Скільки їх було? І що він, дід його, справді передавав мені їх? І під якою умовою? Врешті, кілька разів казав я йому, що та дрібниця, яка осталась йому по дідові, лежить ось тут у домі, що не пропаде! Досі він і не питався про те докладно, що, властиво, осталось йому від його родини, аж тепер нараз! Я бачу за тим