Царівна. Ольга Кобылянская
блідий, з тліючими очима, в старій одежі, голодний!
Я зойкнула. Орядин! чи ти бачиш? Я не в силі тобі помогти! Я, царівна твоя!
І я наче зів’яла від двох годин.
Минають дні, минають ночі, Минає літо. Шелестить Пожовкле листя, гаснуть очі, Заснули думи, серце спить. І все заснуло, і не знаю Чи я живу, чи доживаю, Чи так по світу волочусь, Бо вже не плачу й не сміюсь…
Чи моя душа з утоми завмерла? Чи вбійча, безнадійна одностайність зробила мене байдужою? Я вже не розумію себе. Живу від рана до вечора, бо вечора діждатися треба, а ніч пересиплюю, бо за нею наступає ранок. Мені однаково, що завтра буде, а позавтра? Теж байдуже!
Деколи обзивається в мені голос, що життя винно мені ще багато. Тоді згадую його і розум трачу. Плачу, аж доки не успокоюся. А супокій цей – то ледоватий, тупий сум.
Не раз знов в гарячих днях, коли воздух аж жаркий, опадаю зовсім із сил. Тоді кидаюсь де-небудь у траву і придивляюся малесеньким, ледве видним мушкам, як кружляють у воздусі. Часом засипляю, а він – немов лише того ждав – присниться. Завсіди палкий, веселий… сміється з мене, що в мене сумління «ніжне, мов павутинка»…
Сьогодні по обіді сиділи ми обі з тіткою в городі і пороли якусь стару сукню. Вуйко, повернувши із школи, запалив собі люльку і сів коло нас.
– Ну і що ж, Мілечку, що ж там нового? – питала тітка, котра не любила довших хвиль мовчанки.
– А що ж би там нового, Павлинко? От все однаково: дітвора пустує, не вчиться. Школа для них – то кримінал. Лучче би по горах, по дворі гуляла! Га, молодіж! В молодіжі, звісно, думки бог зна де…
– А дальше, Мілечку?
– Ну, відтак, Павлинко, я – зголоднів. Оце найновіше! – Він засміявся добродушно і глядів за густими клубами диму в воздусі.
– А мене сердить, Мілечку, що Лена нічого з Л. не пише, – казала тітка. – Як поїхала, то як би в воду пірнула. Я не розумію, чому тепер діти так скоро забувають родичів. А вона також!
– Ну, що ж. Добре ведесь їй там у тітки і тому мовчить!
– Це правда, що їй у моєї сестри буде добре вестися, але все-таки я рада би знати, як і що.
– Що ж би ти хотіла знати, Павлинко?
– Ей, Мілечку, тобі треба зараз все як на лопату класти, – відповіла тітка нетерпеливо. – Ти ніколи не здогадаєшся сам того, що треба!
– Мабуть, чи доволі гуляє, Павлинко? – спитав вуйко, потрохи заклопотаний, що знов раз не здогадався.
Тітка усміхнулася гірко.
– Ти гадаєш, Мілечку, що двадцятитрьохлітню дівчину висилається задля гуляння в світ? Ну вже що, але на політиці не розумівся ти ніколи.
– Ти вгадала, Павлинко! – сказав вуйко, підносячи високо брови. – Вгадала. Я держався завсіди супроти політичних змагань байдуже або здалека. Це недобре, як всі політикують. Для мене мій завід – політика. Ти гадаєш, Павлинко, що з підростаючими хлопчиськами не треба також деколи політикувати. Ой, ще й як! Але я завсіди за спокоєм.