Світлина Хресної Матері. Галина Горицька
поступово, немов старезна прима театру, котру вже давно здолала подагра, залазив жовто-гарячий, вагітний місяць. «Ось-ось має розродитися… – чомусь подумала Фаїна, потім відразу ж поставила саму себе під сумнів, як вміла тільки вона: – Хто сказав? Адже Місяць чоловічого роду. А чому чоловіки не народжують?». Її вечірнє безумство раптом перервав настирний дзвінок в двері. Подзвонили раз, і у Фаїни з котом разом взятих піднялись вуха, а потім відразу ж – вдруге. «Це він. Жодних сумнівів, – пронеслось блискавкою в її голові, і серце закалатало так, що підкосились ноги. – Боже!.. Приїхав. Відпросився від усіх, втік зі свого підводного човна, зробив неможливе, аби в цей день бути поруч…».
Ну звісно… Хто ж це ще міг бути, як не її кап-три? Її капітан? Її Пролісок, як вона його називає наодинці, коли ніхто не бачить їх і не чує, і вона бере його скроні до своїх долонь і безкінечно довго, не відводячи погляду, дивиться в його очі. Бо його очі – це водночас і її очі також. Бо неможливо пояснити і висловити словами, що коїться зі старою (як вона сама про себе подумки говорить) Фаїною після того доленосного інтерв’ю в Сєвєродвінську трьохмісячної давнини… А якщо бути точним, шановні, відтоді минуло рівно три місяці, два тижні й сім діб. Не забувайте – система рахує. Кожний шильдик…
Але не будемо відволікатися, любі, давайте відчуємо і поринемо туди, вглиб, до баротравм Михайла Сергійовича і відьминського божевілля корінної киянки Фаїни Вікторівни. Адже це так прекрасно… і, безперечно, більш чуттєво, більш літературно, більш людяно, аніж рахувати шильдики. Електрофон – один. Світлина хресної – два. Кап – три. Фаїні – сорок. Вже сорок… Але ж які сороковини її життя казкові, оптимістичні, чудесні… Яка файна тризна у Фаїни з її недолугими бокалами з чеського… ні, чехословацького кришталю.
Він тоді так і не прийшов до її готельного номеру. Вона щось відчувала, однак, змовчала і навіть наступного дня в офіцерському буфеті на його пропозицію розділити з ним тістечко і чорний-пречорний чай – відмовилася. Так само Фаїна відмовилася від танку з ним в офіцерському клубі, хоча Михайло Сергійович прекрасно танцював після ленінградської вечірньої школи танців при будинку офіцерів ще з 1941 року і ну дуже хотів продемонструвати їй це своє вміння. Був лише один вечір поміж ними, коли вони залишились наодинці. Нічого не відбувалось вкрай інтимного, якщо не брати до уваги дуже відверту розмову і ті її долоні на його скронях… Однак. Фаїна Вікторівна не звикла впускати в своє життя сторонніх. Вона завжди встигала втекти до того моменту, коли все ставало аж занадто серйозно. Та й що може бути такого аж вкрай серйозного між сорокарічною дивачкою і здичавілим одинаком, «морським вовком»? І цього разу Фаїна собі не зрадила і вчинила так само, як завжди бувало в подібних ситуаціях: поспіхом зібралася і виселилася з готелю при військово-морській базі, навіть не попрощавшись зі своїм капітаном.
Однак, Михайло Сергійович був не з тих, що відступають, і зателефонував на її київський номер відразу